Читати книгу - "Париж двадцятого століття"

подобаються неологізми Верна. Назва першого розділу («Генеральне Товариство просвітницького Кредиту») викликає у видавця таке зауваження (стосовного слова «просвітницького»): «слово неприємне — неслушне — особливо для початку. Тут воно ніби якась перешкода. Це слово могло б бути у Фур’є. Уникати неологізмів на початку».

Зауваження видавця часто ґрунтуються на недостатній цікавості, що її має, на думку Етцеля, рукопис Жуля Верна: «перший розділ не викликає цікавості»; «мені це не підходить»; «як на мене, усе це аж ніяк не весело»; «тут нема щастя»; «увесь цей парад здається мені суцільним хлоп’яцтвом»; «усе надто скупчено. Ані відчуття міри, ані смаку». Але одного разу Етцель виказує жорсткішу критику. Заголовок «Застібни вже свої штани!», що його придумав Жуль Верн для п’єси, яку мали розвинути службовці «Великого Драматичного Складу», змушує ошелешеного видавця написати «ви схиблений!» Етцель зауважує також, що Верн надто часто використовує формулювання «іl fit» замість «іl dit» та занотовує (стосовно головного героя Мішеля): «іl fait toujours»[132]!

Поки бачимо лише ремарки, які могли б змусити нас зробити припущення щодо наміру видавця удосконалити рукопис молодого автора. Але інші нотатки вказують швидше на відмову: «Мій любий друже, ці довгі діалоги — зовсім не те, що ви думаєте. Вони ніби вимушені, вони не випливають із обставин. Такий стиль притаманний, скажімо, Дюма, він би згодився в якомусь пригодницькому романі. А тут він втомлює»; «Від усього цього тхне поганеньким журналізмом. Це не дотягує до вашого задуму». І ще таке: «ваш Мішель зі своїми віршами — просто дурень. Чому він не може тягати вантажі та залишатися при цьому поетом?»; «Усе марно: ця критика, ці гіпотези — все це не цікаво»; «Ні, ні, у вас не вийшло. Почекайте років зо двадцять, щоб написати цю книжку. Ви і ваш Мішель, який хоче одружитися у дев’ятнадцять років». До речі, ця остання фраза виявилася пророчою, оскільки син Жуля Верна, якого звали, як і головного героя «Парижа двадцятого століття», Мішелем, пішов з батьківського дому у віці дев’ятнадцяти років заради того, щоб одружитися з одною акторкою! Інше зауваження Етцеля ще різкіше: «сьогодні у ваші пророцтва не повірять», і найгірше з того, що можна почути від видавця: «це нікого не зацікавить».

На берегах рукопису є примітки самого Жуля Верна, на кшталт «розвинути» або «деталізувати», і це дозволяє припустити, що спершу мова йшла про роботу над текстом з метою подальшої його публікації.

Однак відмова була настільки категоричною, що Жуль Верн не наважувався більше запропонувати видавцеві цей роман. Офіційна відмова була висловлена Етцелем у листі без дати, який був написаний, вірогідно, наприкінці 1863 або на початку 1864 року. Ось уривки з нього[133]:

«Мій любий Верне, я віддав би усе на світі за те, щоб не писати вам сьогодні. Ви взялися за неможливе завдання — і впоралися з ним не краще, аніж ваші попередники в аналогічній справі. Це набагато гірше за „П’ять тижнів на повітряній кулі“. Якщо ви перечитаєте себе через двадцять років — ви зі мною погодитеся. Це схоже на погану журналістику; до того ж тему ви вибрали невеселу.

Я не сподівався на ідеальний твір; повторюю вам: я знав, що ви кидаєте виклик неможливому, але я очікував на щось краще. У тексті нема жодного вирішеного стосовно серйозного майбутнього питання, жодної критики, яка б не повторювала уже кимось зроблену та неодноразово перероблену карикатуру, і що мене дивує, так це те, із яким запалом, немов вас підштовхував на це диявол, ви взялися за таку болісну, таку неживу тему...

[...] Мені прикро, справді прикро через те, що я маю вам сказати — публікацію цього роману я вважав би справжньою катастрофою для вашого імені. Читачі могли б подумати, що „Повітряна куля“ — всього лише щаслива випадковість. Але я маю „Капітана Гатераса“, а тому можу сказати, що випадковістю є саме цей невдалий рукопис, але ж читачі про те не дізнаються [...].

Про те, на чому я, як я вважаю, знаюся, — тобто про літературу, тут немає нічого нового, — ви пишете, ніби світська людина, яка має до неї незначний стосунок; ніби людина, яка була присутня на всіх прем’єрах і тепер із задоволенням висловлює загальновідомі істини. Це не є ані схваленням, ані критикою. Це варто зазначити.

Ви недостатньо дозріли для цієї книжки, ви перепишете її за двадцять років. [...]. У тексті немає нічого, що суперечило б моїм переконанням або почуттям. Мене відштовхує сама лише література, майже у кожному рядку нижча за все те, на що ви здатні.

Ваш Мішель — просто бовдур, інші персонажі не кумедні — часто навіть неприємні [...].

Чи маю я рацію, дороге моє дитя, коли ставлюся до вас як до сина: суворо, але зичачи вам тільки добра?

Чи відвернуть мої слова ваше серце від того, хто наважується так суворо вас попередити?

Сподіваюсь, що ні, — однак знаю, що не раз помилявся у здатності людей сприймати щиру пораду [...]».

Оскільки цей лист зберігався у приватних архівах видавця Етцеля у вигляді чернетки, ніхто не може знати, чи вносив автор до нього якісь поправки, перш ніж надіслати Жулю Верну. До того ж відповідь Верна, якщо вона й існувала, втрачена, і дізнатись про те, як він відреагував на лист, тепер уже не видається можливим. Загальний спосіб, у який він у період з 1863 по 1870 рр. сприймав зауваження Етцеля[134], спонукають мене до думки, що він, певно, хоч-не-хоч проковтнув цю відмову без особливих нарікань.

Як можна трактувати таку відмову видавця у наш час? Відповісти на це запитання категорично видається завданням не з простих, оскільки ми маємо два елементи, що свідчать на користь роману і про які видавець тоді не міг знати. З одного боку — нам відомо, ким став Жуль Верн після публікації роману «П’ять тижнів на повітряній кулі» (і, як наслідок, усі наявні у «Парижі двадцятого століття» елементи вернівського світу цікавлять та приваблюють нас ще дужче); з іншого боку ми знаємо Париж двадцятого століття, і порівняння існуючих реалій зі світом, створеним надзвичайною інтуїцією молодого Верна, не може нас не дивувати. До того ж Етцель, очевидно, був дуже добре обізнаний зі смаками своїх читачів, і йому були знайомі аналогічні спроби, що їх робили до Жуля Верна інші письменники [у своєму листі до Верна видавець пише: «Ви взялися за неможливе завдання — і впоралися з ним не краще, аніж ваші попередники в аналогічній