Читати книгу - "Спокута"

Емілі вирішила не зачиняти скляних дверей і присіла на край честерфілдського дивана. Вона не стільки на щось упевнено очікувала, скільки відчувала. Ніхто з її знайомих не міг стільки часу триматися нерухомо, навіть з книжкою на колінах, неспішно простуючи лабіринтом думок, ніби досліджуючи новий сад. Емілі навчилася такого терпіння за довгі роки в очікуванні на напади мігрені. Роздратованість, гризьке хвилювання, зосередженість, читання, споглядання, бажання — усього цього слід уникати шляхом повільних асоціацій, доки хвилини осідають, як сніг, і навколо згущується тиша. Сидячи отак зараз, вона відчувала, як нічний вітерець шарпає поділ її сукні, торкаючись гомілок. Її дитинство поставало так відчутно, як цей шовковий дотик: смак, звук, запах — усе змішувалося воєдино, створюючи щось більше, аніж просто настрій. Тут, у кімнаті, Емілі була сама — засмучена, заглиблена у споглядання десятирічна дівчинка, ще тихіша, ніж Брайоні,— яку дивував порожній тягар часу і яка дивувалася, що дев'ятнадцяте століття добігає кінця. Як це було схоже на неї — отак сидіти у кімнаті, як зараз, «не втручаючись ні у що». Цей привид викликаний не Лолою, яка наслідує Герміону, а зниклими невідомо куди близнюками. Це було повільне повернення до свого самотнього царства, що свідчило про те, що дитинство Брайоні завершується. Це знову мучило Емілі. Брайоні була її останньою дитиною, і тепер нічого не стоїть між Емілі й могилою, нічого більше нема такого стихійно важливого або приємного, як піклування про дитину. Вона не дурна. Вона усвідомлює, що це жалість до себе, ця солодка експансивність — думки про власну смерть: Брайоні, звісно, як і сестра, поїде навчатися в коледж у Ґіртоні, а вона, Емілі, ставатиме дедалі немічнішою, зі скутими кінцівками, вона ставатиме дедалі більшим тягарем для всіх; вік і втома повернуть їй Джека, і нічого не доведеться казати — та й не варто. І саме тому тут з'явився привид її дитинства, щоб нагадати Емілі про обмежене існування. Як швидко скінчилась її історія! Не порожня, але занадто стрімка. Невпинна.

Ці банальні міркування не зіпсували їй гумору. Вона пливла над ними, байдуже дивлячись униз, вплітаючи у них інші важливі думки. Уздовж доріжки до басейну вона планувала посадити кущик цеанотуса. Роббі вмовляв її поставити перголу та зробити так, щоб цю альтанку поволі повивала гліцинія, чий запах йому подобався. Але і її, і Джека давно поховають, доки гліцинія розростеться. Історія скінчилася. Емілі подумала, що на цій вечері погляд Роббі був якийсь маніакальний, осклянілий. Може, він палить цигарки з марихуаною — про таке вона читала в журналі: цигарки з наркотиками полюбляє курити молодь, що має богемні нахили, доводячи себе до безумства, психічної хвороби. Емілі досить добре ставилася до Роббі й раділа за Ґрейс Тернер, що її син виявився таким здібним. Але насправді це було Джековим хобі — живим доказом принципу загальної рівності, що її чоловік багато років сповідував. Коли він говорив про Роббі (що бувало нечасто), то з відтінком самовдоволення. І тоді між подружжям ставало щось таке, що Емілі сприймала як особисту критику. Вона сперечалася з Джеком, коли той запропонував оплачувати освіту хлопчика, і втручалася в це, вважаючи такий підхід несправедливістю до Леона і дівчат. Вона не вважала себе неправою, навіть коли Роббі став відмінником у Кембриджі. Насправді для Сесилії з її низькими оцінками так було ще важче, але неможливо вдавати, наче Роббі розчарував. Роббі піднісся нагору. «Нічого доброго з цього не вийде»,— частенько повторювала Емілі, а Джек самовдоволено відповідав, що вже вийшло багато доброго.

Але, попри все, за вечерею Брайоні несправедливо поводилася з Роббі. Якщо вона образилася на нього, то Емілі співчувала. Цього й слід було очікувати. Але виявляти ці почуття несолідно. А, до речі, знову про вечерю: як майстерно містер Маршалл усе владнав. Можливо, це і є краща партія? Шкода, на вроду непоказний: верхня половина обличчя в нього наче захаращена спальня. Можливо, з роками вона просто зморщиться, ще й це підборіддя... виступає клином, наче шмат сиру. Або шоколаду. Якщо він справді хоче постачати всю британську армію шоколадом «Амо», то невдовзі казково розбагатіє. Проте Сесилія, нахапавшись сучасного снобізму в Кембриджі, вважає людину з дипломом хіміка просто неповноцінною. Як це на неї схоже. Три роки провела в Ґіртоні, почитуючи книжки: Джейн Остін, Діккенса, Конрада — усі ці томи є внизу в бібліотеці, повні зібрання творів. Яким чином читання цих романів, просте дозвілля, призвело до того, що Сесилія почала вважати себе кращою за інших? Але ж навіть з хіміка буде користь. Він винайшов ще один спосіб робити шоколад — з цукру, хімічних речовин, брунатного барвника й рослинної олії. І ні дрібки какао-масла. Щоб виробити цілу тонну — як він пояснював рецепт свого неймовірного коктейлю,— майже нічого й не треба витрачати. Він може знищити своїх конкурентів і збільшити прибуток. Ці слова звучали вульгарно, але який комфорт, які нічим не затьмарені роки чекатимуть завдяки цим дешевим виробам.

Непомітно спливло понад півгодини, перед Емілі стиха розкручувалися ці уривки — спогади, думки, питання, розпливчасті висновки, доки вона з великими зусиллями не змінила позу, не чуючи, що годинник б'є чверть. Вона відчула повів, який став сильнішим, бо грюкнули причинені двері. Пізніше її потурбувала Бетті з помічницями, які прибирали в їдальні, а потім і ці звуки стихли, і знов Емілі мандрувала розмаїтими перехрестями асоціацій, і з досвідом, який накопичується в тих, кого мучить головний біль, уникала будь-чого, що могло б виявитися несподіваним або різким. Коли нарешті задзвонив телефон, вона одразу встала, не здригнувшись (для неї це не виявилося несподіванкою), вийшла в коридор, узяла слухавку й озвалася — як завжди, надавши голосу висхідних, питальних інтонацій:

— Талліси?

Почувся комутатор, потім — гугнявий голос помічника, пауза і тріскотня далеко на лінії; нарешті нейтральний тон Джека:

— Найдорожча моя. Буду пізніше, ніж зазвичай. Мені страшенно шкода.

Було пів на дванадцяту. Але вона не сперечалася, бо на вихідні він повернеться і все ж таки бодай день проведе вдома, і між ними не буде жодного недоброго слова.

— Та все гаразд,— відповіла вона.

— Це всі ті правки до Заяви на оборону[28]. Наново передруковували. То одне, то інше.

— Переозброєння,— з розумінням вимовила вона.

— Боюся, що так.

— Знаєш, усі проти.

— Не в цьому кабінеті,— хмикнув він.

— Але щодо мене — так.

— Гаразд, моя люба. Сподіваюсь одного дня тебе переконати.

—