Читати книгу - "Майстер корабля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
XV
Рана нагадувала своєю формою серце. Крайки її були сині, трохи бузкові. З одного кінця йшла смуга порізу, крізь яку випливала й випливала кров. Очевидячки, ніж, ударивши тіло, розірвав його далі. Очі мої застилає туман, але я бачу її — мою рану — і чую уразливий біль. Крім рани, нічого не існує на світі. Я навіть бачу дві рани, ні — три... О, та всі груди пошпортано ножем! Усі груди й живіт. Симетрично. І всі рани цілком однакової форми, ніби вимальовано їх фарбами. Фарби печуться. Я стогну. Мені здається, що... так, справді, це намальовано пекучою фарбою. Білі хустки наближаються до всіх малюнків. Торкаються тіла. Біль посилюється, і зникають з очей рани. Залишається біль — гострий, пронизливий: на лівому боці черева. Біль топить у собі моє зорове сприймання ран. Разом із цим повітря таке густе йде з легень, що в горлянці воно клекоче, і я сам чую свій стогін. Десь із безвісті простягається рука, від якої тхне лікарським запахом. Я бачу тонкі пальці надзвичайної краси. Мені починає яснішати в очах, я чую серцем, що після дотику руки я зможу встати і роздивитися, де я є.
Рука наближається — вона лягла на рану. Холодна річ посунулася вздовж. Знову скажений біль захолодив мозок. Я чую, як я по-звірячому кричу. Холодна річ перестає турбувати. Замість неї я відчуваю, що мені проколюють шкіру голкою і впускають рідину. Стає тихо, і в моїх вухах тиша одна, абсолютна тиша. Живіт холоне, я гублю місце, де міститься біль. Чую тихі голоси — розплющую очі й — бачу ту ж саму руку. Вона знову наближається до черева і занурюється в нього. Я почуваю лоскіт. Рука ворушиться, мацаючи і шукаючи пальцями. Вона ніжно торкається всього. Вона не поспішає. У мене виникає думка, що руку хотять мені в череві й залишити. Я лякаюся до того, що відчуваю вже біль. Я стогну. Нарешті рука вийшла на світло, я бачу її, як по ній збігає кров, як вона радісно, задо-волено рухає пальцями. Пальці надзвичайні і радіють з того, що вони намацали у мене в череві.
У мене прояснюється голова. Я бачу ще кілька рук, що звисають над раною. Вони тримають голку з ниткою, хусточки, блискучі речі. Руки швидко-швидко починають працювати. Я чую біль, але цей біль уже не турбує. “Цей нічого, а в того гірше”, — говорить голос. Усі слова входять до свідомості, я починаю згадувати, але раптом з'являється така безліч слів, що я лякаюся в них заблудитися. Вони завалюють, не давши часу зрозуміти їхнього значення, вони падають і падають. Я почуваю, я відокремлююсь від столу, мене хтось несе.
Ми лежали з Богданом удвох в кімнаті. У мене один слід від ножа, у Богдана — два. Ми стежимо вдвох за мухою, що літає під стелею. Кімната біла, чиста, і мусі нудно самій літати.
— Маладчина Поля, — шепотить Богдан, йому не можна ще голосно говорити і сміятись.
— Полі ми купимо золоту каблучку, — відповідаю я, захопившися враз любов'ю до Полі. Вона врятувала нас, знайшовши вночі на вулиці в калюжі крові, її голосні зойки збудили цілий квартал, і хтось подзвонив до швидкої допомоги.
— Я думаю, що Сев, — хрипить Богдан, — його поведінка в останній час мені не подобалася.
— Ви, мабуть, здуріли або втратили багато крові. За Сева я даю голову. Коли тільки можливе в світі існування пари друзів — то це я і Сев — ці люди.
— Кажіть! Недаром же я за вами слідкував увесь час. Це тільки він і ніхто більше.
— А які причини?
— Він злий на вас за вашу рижу. Він думає, що ви її вже обкрутили. Пригадайте, як давно ви з ним не балакали.
— Оце й усе?
— Цих причин вистачить. І мені навіть подобається, як він ловко нас обкрутив. Він, видко, звичний мати справу з ножем.
— До цих пір він дотримувався пензля.
— Давайте я вам цю справу розкрию. От, значить, ви йдете... До нашої кімнати зайшло двоє людей з лікарем.
— На кого маєте підозріння? — запитав один, розкладаючи папери.
Я глянув на Богдана суворим і застережливим поглядом. Він зрозумів мене і заплющив очі.
— Нас, очевидячки, хотіли пограбувати, та щось перешкодило. Ні на кого підозрінь не маємо і вважаємо це за напад портових грабіжників.
— Може, хтось нахвалявся, хтось погрожував? Згадайте своїх ворогів.
“Своїх друзів”, — подумав я, але допитувачеві не відповів. Він зібрав папери і вийшов разом із лікарем І супутником. Богдан розплющив одне око.
— Ми й самі добрі шукачі, — посміхнувся він. Ми провадимо перервану розмову.
— Коли ви йшли, — каже Богдан, — і він вам перегородив дорогу, я одразу став бігти на поміч. Заблищав ніж. Ви схватили його за руку і припали до неї ротом.
— Я укусив його.
— Потім ви одсахнулися, і він вас ударив ножем. Ви помітили, в якій руці він тримав ножа? У лівій руці. Він, значить, лівша. От звідси нам і треба виходити: вік лівша, на лівій руці від зубів мусить бути знак. Ну, що — ловко?
— А який на ньому був одяг?
— Я не помітив, а ви?
— Мені здалося, що щось смугасте або рябе. Хоч поручитися не можу — можливо, то мені в очах зарябіло.
— Значить, я починаю?
— Можете починати, тільки щоб Сев не помітив ні крихти. Навіть коли це зробив він, то й тоді я любитиму його і не зраджу дружби. Така дурниця, як ніж, не може відгородити від мене Сева.
— Нащо ж тоді дошукуватись?
— А цікаво буде колись йому згодом нагадати і посміятись разом. Мені здається, що він уже кається. Богдан промовчав, не знаючи, як мене зрозуміти.
— Адже ви любите ту дівчину?
— Це не стосується до нашої балачки.
— І ви можете віддати її Севові?
— Сев має в неї таке
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майстер корабля», після закриття браузера.