Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"

опівдні телефонував зі свого готелю в офіс Торгового представництва, щоб дізнатись, чи не з'являвся джентльмен поважного віку, і отримував незмінно заперечну відповідь. Голос містера Таґомі ставав дедалі прохолоднішим та офіційнішим. Готуючись зателефонувати ушістнадцяте, містер Бейнс подумав: «Рано чи пізно мені скажуть, що містера Таґомі немає на місці. Що він більше не відповідатиме на мої дзвінки. І тоді всьому кінець».

Що трапилося? Де містер Ятабе?

Він мав доволі переконливе пояснення. Смерть Мартіна Бормана паралізувала життя Токіо. Містер Ятабе, поза сумнівом, уже прямував до Сан-Франциско, ще приблизно день — і він був би у порту, аж тут надійшли нові розпорядження. Йому довелося повернутися на Рідні Острови для подальших консультацій.

«Невдача,— зрозумів містер Бейнс.— Можливо, навіть фатальна».

Однак він мав лишатися на своєму місці, у Сан-Франциско, й далі намагатися організувати зустріч, заради якої прибув. «Сорок п'ять хвилин ракетою „Люфтганзи“ з Берліна, а тепер отаке. Ми живемо у дивні часи. Можемо подорожувати, куди завгодно, навіть на інші планети. А заради чого? Сидіти день за днем, занепадаючи духом і втрачаючи надію. Нас поглинає апатія. Тим часом інші роблять свою справу. Вони не сидять, безпорадно чекаючи».

Містер Бейнс розгорнув обідній випуск японської «Таймс» і проглянув заголовки.

«ДОКТОРА ҐЕББЕЛЬСА ПРИЗНАЧЕНО РАЙХСКАНЦЛЕРОМ»

Неочікуване рішення Партії щодо обрання очільника. Вважається, що вирішальну роль зіграла радіо-промова. Натовп у Берліні охоплений нестямною радістю. Очікується офіційна заява. Ґеринґа можуть призначити шефом поліції замість Гайдриха.

Він іще раз повністю перечитав статтю, тоді відклав газету, взяв телефон і попросив набрати номер Торгового представництва.

— Це містер Бейнс. Можете з'єднати мене з містером Таґомі?

— Хвилинку, сер.

Хвилинка тягнулася вічність.

— Містер Таґомі слухає.

Містер Бейнс глибоко вдихнув.

— Даруйте за цю ситуацію, гнітючу для нас обох, сер...

— А, містере Бейнс.

— Сер, ваша гостинність щодо мене просто безмежна. Я знаю, що колись ви зрозумієте причини, які змушують мене відкладати наші переговори, поки старий джентльмен...

— На жаль, він не прибув.

Містер Бейнс заплющив очі.

— Я думав, що, можливо, відучора...

— Боюся, що ні, сер.

Холодна ввічливість.

— Вибачте, містере Бейнс. Термінові справи.

— На все добре, сер.

Ляснула слухавка. Сьогодні містер Таґомі навіть не попрощався. Містер Бейнс повільно поклав слухавку.

«Треба діяти. Далі чекати не можна».

Керівництво досить чітко пояснило йому, що він за жодних обставин не повинен контактувати із контррозвідкою. Він мав просто чекати можливості встановити зв'язок із представником японських військових. Він мав поспілкуватися з японцем, а потім повернутися до Берліна. Але ніхто не міг передбачити, що Борман помре саме зараз. Отже...

Потрібно було переглянути інструкції, замінивши їх більш практичними рішеннями. У цьому разі — його власними, адже він не мав з ким порадитися.

У ТША було щонайменше десять людей контррозвідки, але про деяких із них, якщо не про всіх, знав місцевий відділ Служби безпеки та його досвідчений регіональний керівник Бруно Кройц фон Мере. Багато років тому він мигцем бачив Бруно на партійному зібранні. Цей чоловік мав погану славу у поліцейських колах, оскільки саме він у 1943-му викрив британсько-чеську змову, яка мала на меті усунути Райнгарда Гайдриха. Отже, можна було сказати, що він врятував життя Вішальника. У будь-якому разі Бруно Кройц фон Мере уже тоді «набирав вагу» у Службі безпеки. Він був не просто поліцейським бюрократом.

Насправді, йшлося про доволі небезпечну людину.

Існувала навіть можливість, що, попри всі заходи безпеки з боку як контррозвідки у Берліні, так і токкока у Токіо, Служба безпеки все-таки дізналася про спробу організувати зустріч у Сан-Франциско на території Торгового представництва. Однак тут, врешті-решт, заправляли японці. Служба безпеки не мала офіційних повноважень для втручання. Вона могла подбати про те, щоб німецького представника — у цьому разі його — заарештували, щойно він ступить на територію Райху, та навряд чи вона мала можливість вжити заходів проти японського представника або перешкодити самій зустрічі.

Принаймні він на це сподівався.

Чи існувала ймовірність, що Служба безпеки змогла затримати старого японця десь у дорозі? Від Токіо до Сан-Франциско шлях не близький, особливо для людини настільки літньої та кволої, що вона не наважилася скористатися літаком.

«Я повинен зробити от що,— усвідомив містер Бейнс,— дізнатися у керівництва, чи містер Ятабе все ще планує прибути. Вони мали б знати. Якщо його затримала Служба безпеки або відкликав уряд у Токіо, їм це мало б бути відомо».

«І якщо вистежили старого джентльмена,— усвідомив він,— то неодмінно вийшли і на мій слід».

Та навіть за таких обставин ситуація не була безнадійною. Поки містер Бейнс день за днем чекав на самоті у своєму номері в готелі «Абгіраті», він дещо придумав: «Краще передати інформацію містеру Таґомі, аніж повертатися у Берлін із порожніми руками. Тоді принаймні зберігатиметься шанс, нехай і невеликий, що врешті-решт ці відомості дійдуть до кінцевих адресатів». Однак проблема полягала в тому, що Таґомі міг лише слухати. У найкращому разі він би вислухав, запам'ятав і якнайшвидше подався на Рідні Острови. Натомість містер Ятабе перебував на тому рівні, де твориться політика. Він міг і слухати, і говорити.

Однак таке рішення було кращим, ніж бездіяльність. Невблаганно спливав час. Починати все спочатку, впродовж місяців здійснювати копітку обережну роботу, щоб встановити хисткий контакт між окремими німецьким та японським угрупованнями...

«Звісно, містер Таґомі здивувався б,— з гіркотою подумав Бейнс.— Коли тягар такого знання раптом лягає на плечі... Це вам не ливарні форми...

Можливо, у нього станеться нервовий зрив. Він або вибовкає інформацію комусь, хто трапиться поруч, або ж відмежується від неї, вдаватиме, навіть перед самим собою, що нічого не почув. Просто відмовиться повірити. Підведеться, вклониться і, перепрошуючи, подасться з кімнати, щойно я заговорю про це.

Безцеремонність — так він може це розцінити. Він не уповноважений чути подібні речі».

«Так просто,— подумав містер Бейнс.— Вихід такий очевидний і легкий. Для нього. Якби і мені було так просто.

Зрештою, це неможливо навіть для містера Таґомі. Між нами немає різниці. Він може закрити свої вуха для новин, які надходитимуть від мене, надходитимуть у формі слів. Але пізніше. Коли йтиметься уже не про слова... Якщо мені вдасться пояснити це йому зараз... Або тому, з ким я нарешті говоритиму...»

Вийшовши з номера, містер Бейнс спустився ліфтом у вестибюль. Швейцар викликав для нього велотаксі, і невдовзі він уже їхав по Маркет-стрит. Водій-китаєць енергійно крутив педалі.

— Ось тут,— сказав він водієві, коли помітив знак, який шукав,— пригальмуй на