Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

із нею два квартали від «Перлини Сходу» до її домівки. Це був один із кращих у селищі будиночків: з цегли й деревини, із широким піддашком, під яким у найспекотніші дні вішалися гамаки для післяобіднього відпочинку, із душовими кабінами, до яких була підведена вода, й вентиляторами в кожній кімнаті. О цій порі будиночок здавався порожнім, лише один пожилець пив у вітальні пиво, втупившись у телевізор.

— Де він? — прошепотів крамар.

— В◦одній із задніх кімнат, — не стишуючи голосу, відказала вчителька.

Інес повела його до анфілади кімнат, що здавалися внайми; вони йшли критою галереєю з обвитими братками колонами й вазонами з папороттю, що звисали з кроквин. Галерея тягнулася навколо подвір’я, де росли мушмула й платани. Інес відчинила останні двері, і Ріад Халабі ввійшов до затемненої кімнати. Фіранки були опущені, й крамареві знадобилося кілька секунд, аби очі звикли до темряви, і він побачив на ліжку сумирного на вигляд старого, немічного чужака, який плавав у калюжі своєї смерті в загиджених штанах і з висячою на смужці блідої шкіри головою; вигляд у небіжчика був безпорадний: він мовби просив вибачення за весь цей гармидер, кров і взагалі за те, що так безглуздо дав себе вбити. Ріад Халабі сів на єдиний в кімнаті стілець, втупивши очі в підлогу й намагаючись контролювати нудоту. Інес залишалася стояти, схрестивши руки на грудях і подумки підраховуючи, що знадобляться, либонь, два дні, щоб змити плями, і ще два, щоб вивітрився сморідний дух нечистот і страху.

— Як ти це зробила? — озвався нарешті Ріад Халабі, втираючи піт.

— Вдарила його мачете, яким зазвичай розколюю кокосові горіхи. Підійшла ззаду й рубонула один-єдиний раз. Сердешний навіть не встиг нічого зрозуміти.

— Але чому?

— Бо мусила це зробити, таке життя. Бач, яке невезіння: старий не збирався зупинятися в Агуа Санті, він саме їхав через селище, коли раптом якийсь камінчик розбив віконце його автівки. Він залишився у мене на кілька годин, поки італієць з гаражу роздобуде й замінить скло. Він сильно змінився, всі ми, здається, постаріли за цей час, але я одразу його впізнала. Багато років я чекала на нього, певна, що колись-таки він з’явиться. Це той власник мангового саду.

— Нехай боронить нас Аллах, — пробурмотів Ріад Халабі.

— Гадаєш, треба викликати лейтенанта?

— Ще чого! Як тобі таке спало на думку?

— Я ні в чому не винна, він убив мого сина.

— Лейтенант цього не зрозуміє, Інес.

— Око за око, зуб за зуб, турку. Твоя релігія каже не те саме?

— Закон не діє в такий спосіб, Інес.

— Що◦ж, ми можемо змінити йому позу й заявити, що це самогубство.

— Не чіпай його. Скільки у тебе зараз пожильців?

— Один водій. Щойно спаде спека, він поїде — йому треба дістатися до столиці.

— Гаразд, нікого більше не приймай. Зачини ці двері на ключ і чекай на мене, я прийду ввечері.

— Що ти збираєшся робити?

— Залагоджу це в свій спосіб.

Ріадові Халабі було вже шістдесят п’ять років, але крамар зберігав молодий запал, який поставив його на чолі натовпу того дня, коли він потрапив до Агуа Санти. Вийшовши від учительки Інес, швидко попрямував за першою з багатьох адрес, куди мав завітати. За кілька годин поголоска облетіла селище, мешканці якого стрепенулися після багаторічної сплячки, розбуркані неймовірною новиною; вона линула від оселі до оселі, здатна вибухнути криком, а проте її можна було переповідати тільки пошепки, що надавало звістці особливої ваги. Сонце ще стояло на вечірньому прузі, а в повітрі вже витало радісне збудження, що в наступні роки зробилося прикметою селища, незрозумілою для подорожніх, які не бачили в ньому нічого надзвичайного й для яких воно залишалося глухим закутнем — одним із багатьох на краю сельви. Чоловіки зарання почали купчитися біля шинку, жінки повиносили з кухонь стільці й посідали на вулицях, щоб подихати свіжим повітрям, молодь товклася на майдані, наче була неділя. Лейтенант зі своїми людьми кілька разів звично обійшли вулиці, а тоді пристали на запрошення дівчат з борделю, які нібито відзначали чийсь день народження. Коли споночіло, людей на вулицях залишалося більше, ніж у День усіх святих, і кожен так ретельно робив свою справу, що це скидалося на кінозйомки: одні грали в доміно, інші пили ром і курили, деякі парочки прогулювалися попід ручку, матері бавилися з дітьми, бабці сиділи в дверях осель. Священик запалив ліхтарі в церкві, й дзвони закликали парафіян молитися за упокій душі святого Ісидора Хіоського[11], проте ніхто не виявляв такого бажання.

О пів на десяту вечора в домі вчительки Інес зібралися араб, селищний лікар і четверо чоловіків, яких та навчала колись читати по складах, а тепер вони вже відслужили у війську. Ріад Халабі повів їх до останньої кімнати, де гості вздріли всіяний комашнею труп, бо вікно залишалося прочиненим і надворі було повно комарів. Небіжчика запхали в полотняний мішок, винесли на вулицю й безцеремонно сунули в автівку Ріада Халабі. Потім проїхали центральною вулицею селища, вітаючись, як ведеться, з усіма стрічними; дехто відповідав на вітання аж надто бадьоро, інші вдавали, буцімто не помічають їх і нещиро сміялися, мов застукані на гарячому дітлахи. Фургон їхав туди, де колись давно син учительки Інес нахилився востаннє в житті, щоб підібрати манго. В◦місячному сяєві спільники побачили зарослу бур’янами занедбану садибу, що стала жертвою занепаду й лихих споминів, а ще пагорб, порослий дикими манговими деревами: плоди зривалися з них і гнили на ґрунті, й на тому місці з’являлися паростки, які давали життя новим паросткам, а ті — іншим, і так утворилися суцільні хащі, що поглинули огорожу, стежку й навіть руїни дому, від якого залишився тільки ледь відчутний запах мангового джему. Чоловіки запалили каганці й, прокладаючи собі дорогу за допомогою мачете, заглибилися в зарості. Коли вирішили, що подолали достатню відстань, один вказав рукою місце і там, біля підніжжя розложистого, похиленого під тягарем плодів дерева, вони викопали глибоку яму й жбурнули туди мішок. Перш ніж засипали його землею, Ріад Халабі проказав коротку мусульманську молитву, бо інших не знав. Повернулися до селища опівночі й побачили, що люди не розійшлися по домівках, а й далі прогулювалися вулицями і вікна всіх будинків світилися.

Тим часом учителька Інес вимила в тій кімнаті мильною водою стіни й меблі, спалила постільну білизну, провітрила дім і чекала на друзів із вечерею та дзбаном розведеного ананасним соком рому. Їли, весело обговорюючи останні півнячі бої — дикунський вид спорту, за словами вчительки; але не такий дикунський, як ота недавня корида, в