Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

— Ви не беріть мені, пане Федорій, того за зле, але я не знаю, як воно буде…

— Нехай вже так буде, паничу, як я казав… До войська я вже застарий, то бодай вас, молодих, підвезу.

— Дуже вам дякую, — говорив зворушено Петро. — Ходім тепер до школи. Там умовимося, коли і як.

— Міркую, треба зрання, паничу, досвіта, бо й дорога по дощі не дуже мудра, і таки є куди махати.

— А ще як дощ буде, — докинув Петро.

— Не показує,— відповів дід. — Моя нога не обзивається, і кури пішли хутко спати…

— Куди ви, пане Петре? — питалася пані Керницька.

Йду, пані добродійко, до школи з Федорієм могорич запити, — відповів весело.

— Поїде?!

— Не тільки поїде, але й грошей не хоче старий. Каже: «Підвезу бодай вас, молодих, коли вже сам застарий іти з вами. Ви йдете, — каже, — добровільно свою землю боронити?»…

— Дивіть, який чесний чоловік!.. А вертайтеся назад і просіть вуйків, щоб скоро приходили! — кликнула за Петром.

Петро йшов поруч зі старим, взявши його з пошаною на праву руку, і щораз поглядав на старого. Дід Федорій наче відмолодів, відродився. Голова догори, око блистить молодечим огнем, а ноги додержують ходу і тримають крок. Чи не пригадав собі старий своїх безконечних маршів, які робив тому піввіку назад? Чи не причувається йому бойова сурма, не гуде барабан, не лопотить над головою хоругов?! Чи не почувся воєнним товаришем того молодика і сам став на п’ятдесят літ молодшим?!..

***

Вечером Городюки і Петро були знову на приходстві. Сиділи за столом у їдальні і спокійно гуторили, так, немов отець Еміліян не був арештований, а Петро не від’їздив завтра на війну.

— Десь-то мій бідний муж, — згадала була пані Керницька, і очі зайшли сльозами.

Але нові і старі аргументи Городюка та її власне переконання, що то лише хвилева помилка, відігнали чорні думки і випогодили обличчя.

Так само і щодо Петра…

Не раз око пані Городюкової сповнялося сумом, коли падало на дорогого «хлопчиська», але зараз приходила потішаюча думка: «Він же їде щойно вчитися. А заки вивчиться — війна вже, певно, скінчиться»…

Городюк загалом був такий, що не любив показувати назверх, що всередині діялося, а Наталка так мало брала участи в розмові, що не входила в рахубу.

— Тому-то настрій прощального вечора не був ні похоронний, ні навіть святочний, бо ніхто не здавав собі справи, чим він є.

— Цікаво, де стрільці розмістилися у Львові? — думав голосно Городюк.

— Певно, по наших домах, — сказала пані Керницька. — Чи то мало наших родин у Львові?

Петро підсміхнувся з такого «цивільного трактування справи».

— То неможливе, пані добродійко. Це ж військо! У Львові не те, що в Золочеві. Мусить бути якийсь військовий лад. Я думаю, що стрільці мають там якісь австрійські казарми.

— А може, не стоять у самім Львові. Може, по дооколичних селах, — догадувався Городюк.

— І це може бути, — підтвердив Петро.

— Але штаб, певно, стоїть у Львові.

— Очевидно. Адже це мусить бути неабиякий апарат. На нього треба поміщення. Відділи, мапи, телефони, телеграфи…

— А чи стрільці мають і кінноту? — запиталася Наталка.

— О! Панні Наталці тільки кіннота в голові,— засміявся Городюк.

Петрові здавалося, що Наталка вже ставила йому таке питання. А що він їй тоді відповів — не пам’ятає.

— Чи мають кінноту?! — повторив її питання. — Певно, що мусять мати!

Петро глянув на Наталку і побачив, що вона жалувала вже, що запиталася, бо почервоніла на лиці.

«Пригадала собі полк драгунів», — подумав, і зробилося йому чогось досадно. Досадно на Наталку, на драгунів, на себе і на стрільців.

А тут ще, як на те, пані Керницька запиталася:

— А ви, Петре, до чого вступаєте: до піхоти чи до кінноти?

Петро не знав, як викрутитися.

— Я… пані, добродійко… Де мене призначать! — знайшов накінці вихід.

Але, глянувши на Наталку, як вона розчаровано дивилася десь у кут кімнати, додав швидко:

— Я буду старатися до кінноти. Це мусило подобатися Наталці, але могло не подобатися пані Городюковій.

— Ей, Петре! — сказала журливо. — Пощо тобі кіннота… Ще якого тобі недоброго коня дадуть… За нещастя не тяжко… Завсіди при піхоті безпечніше.

Петро самовпевнено надувся.

— Якось я вже собі дам раду!

— «Дам раду», — промовила Городюкова, — а ось у Золочеві минулого року скинув насеред міста кінь вояка і копитами стратував на смерть.

— Хто знає, чи то, тето, не видумка! Десь хтось комусь оповідав… зрештою, видно, недобре держався або п’яний був… А може, не вмів їздити.

— Говори своє: не вмів їздити! Таж то був улан…

Петро тільки мовчки всміхнувся, але нічого не відповів. Так само ніхто з присутніх не відізвався. Настала тиша, така, серед якої, кажуть, дурень десь родиться.

Не раз, буває, в товаристві вривається розмова не знати чому і від чого. Всі брали участь і гутірці, а дивись, раптом усі, як на команду, змовкнуть і ні пари з уст. Чи товариство на приходстві піддержувало тільки розмову, чи думками кожне з них літало кудись, досить, що їдальню залила на мить тиша, так що чути було тикання годинника зі салону.

Нараз крізь відчинене вікно влетів у кімнату глухий, розтяглий гуркіт. Всі натягнули шиї, надслухуючи.

— Чи то мені причулося, чи справді щось гуркнуло? — спитала Городюкова.

Керницька порушилась нервозно.

— Я також чула, але мені здавалося, що то в кухні чимсь…

Городюк мовчки встав і підійшов до вікна. В кімнаті знову стихли всі. За хвилю десь віддалік загуділо знову, тим разом ще виразніше. Городюк потакнув головою, але нічого не сказав. Знову пронеслися два гуркоти один за другим.

— То, здається, не в кухні, пані добродійко, — сказав півголосом Петро.

Городюк відвернувся від вікна.

— Десь гармати стріляють, — промовив задумливо. — Але то дуже далеко. По дощі вогкий воздух, то голос іде світами.

Останні його слова хоч і давали деяку потіху, але настрій вже не поправився. Війна, яку на хвилю хоче хто забути, зараз пригадається яким-небудь способом.

— Може, вийдемо на веранду послухати? — запропонувала пані Керницька.

Петро, правду сказати, радий був тим туркотам, що прийшли дуже впору. Він тратив уже надію на розмову з Наталкою. Хоч війна яка жорстока є, а часто дає своїм дітям-воякам хвилини радости. Одні кажуть, що це з доброго серця, другі — що зі злоби.

Товариство вийшло на веранду, а далі і на сходи. Дощ під вечір зовсім ущух. По небі тягнулися ватаги волохатих хмар, але вже крізь них то тут, то там виглянула зірка. Було тихо і темно. Тільки земля