Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

— А коли я розповім йому, що можу знати його думки, гадаєш, він стане більш довірливий? — спи­тав Аскольд.

— Лише замкнеться, — відрубав домовик. Аск звернувся до Павла:

— Я розумію, що малознайомій людині за таких складних обставин довіряти ризиковано, але імовірно, ти теж у небезпеці. Тобі одразу слід зв’язатися з бать­ком, аби він хоча б забезпечив тобі охорону.

— Якщо я сидітиму під замком склавши руки, то во­ни Надію ще довго шукатимуть, — похмуро відповів Павло. — Ти вважаєш, що той чоловік у великій маши­ні був їй знайомим?

— Може бути, що так. І це надзвичайно небезпечно. Якщо вона знатиме, хто насправді ці викрадачі, то жи­вою вони її не відпустять. Ти когось підозрюєш?

— Так, але до часу залишу це при собі. Даруй, Ас­кольде, мені потрібно переконатися, що я можу по­кластися на тебе, — прямо сказав Павло.

— Гаразд, але цікаво, як ти зможеш зробити це? — знизав Аск плечима.

— Ще не знаю, подивимося. Звідки ти взагалі ді­знався, що її викрали і вимагають викуп?

— Від вашого батька, — після миттєвого вагання відповів Аскольд. — Він вийшов на мене через те, що підозрював у причетності до зникнення Надії. Втім, після дзвінка викрадачів ці підозри знято.

— А як ти дізнався про велику світлу машину, що забрала її? — продовжував допитуватися Павло.

— Казати неправди не хочу, а правді тобі складно буде повірити.

— Гаразд, облишимо це, — образився хлопець. — Сам розберуся. Втім, підкажи, де в Києві можна винайняти квартиру, бо я взагалі тут нічого і нікого не знаю, а до батьків, ясна річ, іти зараз не можна: нічого не да­дуть зробити для пошуку Надії. Гроші я маю.

— Можеш спинитися в мене цілком безкоштовно, я мешкаю в центрі, — запропонував Аскольд.

— Ні. За тобою стежать, ти сам мені розповідав аською, отже, легко вирахують і мене, — відмовився Павло.

— Тоді тут на вокзалі: тітки цілодобово пропонують квартири, або через інтернет. Потрібний лише пас­порт, — запропонував Аскольд.

— Краще б якось неофіційно: не хотілося б зайвий раз світитися. Коли правда, що ти сказав про таємну охорону моєї особи, то вони вже весь Краків і Варшаву на вуха поставили і скоро те саме зроблять з Києвом та Донецьком.

— А як ти взагалі сюди добрався, так щоб тебе не вистежили? — поцікавивсь Аскольд.

— У середмісті Кракова, трохи вище Маріацького костелу, є пивниця у дворі старезного будинку. Там мій однокурсник підробляє барменом. Я зайшов туди, за­мовив кави і одразу попросив випустити мене чорним ходом у провулок, пробіг до мурів Ягеллонського уні­верситету, а там у парк на зупинку трамваю, що прямує до вокзалу. Все розрахував так, щоб устигнути до від­ходу варшавського експреса. У Варшаві сів на літак до Києва. Ще у Донецьку я виправив собі резервний за­кордонний паспорт на інше ім’я, але з моїм фото. По­тай від батьків, на випадок, якби тато не пустив мене навчатися до Польщі. На щастя, тоді до цього не дій­шло, проте зараз другий паспорт став у пригоді. За ре­єстрацією в літаку чи на пункті прикордонного кон­тролю мене відстежити неможливо. Всі речі, потрібні у дорозі, придбав в аеропорті. Кредиткою я не корис­тувався — лише готівка.

— Будемо сподіватися, спрацювало, — схвалив Пав­лові дії Аскольд. — Зараз щось придумаю з кварти­рою... Стривай... О, знаю. Є один...

Аскольд зателефонував Борисові Кравцю та запитав, чи немає в того надійних варіантів помешкання в Ки­єві, яке можна винайняти без зайвих формальностей. Борис спробував жартувати: мовляв, якщо Аскові не­має де потрахатися, то він може запропонувати кілька чудових саун або мініготелів на приміських шляхах. Аскольд на те пояснив, що помешкання потребує його приятель-студент. Борис пообіцяв швидко вирішити проблему. Не минуло й десяти хвилин, як він озвався і запропонував безкоштовно зупинитися у його бабусі на Лук’янівці, яка сама мешкає у трикімнатній кварти­рі. Там вільна колишня його кімната, де є все необхідне і навіть більше. Бабуся вже давно погрожує взяти квартирантів, бо рідня дуже рідко її відвідує, а самій у цій чималій квартирі моторошно. Щоправда, вона хо­тіла запросити двох дівчат-студенток, але згодна й на хлопця, для початку.

Аскольд переповів цю пропозицію Павлові, і той після недовгих вагань погодився. З’ясувавши у Бориса адресу і домовившись, що він їх зустріне біля бабуси­ного будинку, хлопці й поїхали на Лук’янівку.

Борис уже чекав на них біля під’їзду. Літня жінка зустріла гостей чаєм і гарячими домашніми пиріж­ками. Познайомились, для годиться з півгодини посиділи за столом. Потім Павло, пославшись на втому з дороги, пішов у свою кімнату, нишком попередивши Аскольда, що цього вечора має де з ким переговорити, аби перевірити свою версію викрадення сестри. Домовившись зустрітися з ним наступного ранку, Аск із невидимим домовиком по­їхали маршруткою додому. Ще у під’їзді Лахудрик, повідомивши, що має навчальні клопоти на горищі, залишив його самого.

Не встиг Аскольд ще й порога переступити, як йому зателефонував Ілько.

— Привіт. Є справа, — пролунало у слухавці.

— Таки не даремно я вчив тебе користуватися теле­фоном. Кажи!

— Створи-но браму, просто до табору.

— Гаразд. Справді, слід спробувати, чи вийде.

Щойно перед Аскольдом постало знайоме сіро-зе­лене марево, як крізь нього увійшов усміхнений Ілько, тримаючи в руках жезл Аратти.

— То ти не боїшся навідувати наш «розпусний Ки­їв»? А у добродія Апостола дозволу запитав? — Ас­кольд приховав здивування за кпинами.

— Та запитав, запитав, не хвилюйся. Добродій Апостол самі наказали мені досліджувати здат­ності жезла.

— Ну що ж, вітаю тебе у Києві за дві тисячі років від твого часу. Тепер завдяки жезлові Аратти і Книзі змо­жемо налагодити регулярне пасажирське сполучення між нашими часами.

— Не зможемо. Апостол дозволив з нашого світу долати часопростір лише мені. Навіть йому цього чо­мусь небажано робити.

— Я знаю чому: масові, неконтрольовані переходи поставлять шкереберть весь історичний розвиток людства, — пояснив Аскольд. — А в Апостола взага­лі незбагненно важка, великомученицька доля, яку він обрав з власної волі, тому й лишиться назавжди у тому часі. Мандрувати, мабуть, можна лише небагатьом, до кого належимо й ми з тобою.

— Можливо, — зітхнув Ілько. — А зараз давай при­думаємо, як його зробити так, щоб брама не зникала щоразу, коли ти ховаєш Книгу.

— Нам для цього замало знань. Хіба що запитати, власне, в Книги?..

Аскольд узяв артефакт і звернувся до нього із цим проханням.