Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І він відчув відпруження: так, був суворий та вимогливий у цій ненастанній війні із гріхами людськими, може, й непримиренно-немилостивий, але завжди діяв у межах закону і справедливо. Але чому тоді вони не кричали, чому не прийняли справедливого на себе засуда, чому вішали свого гріха йому на шию? І от, може, вперше за весь час він увіч відчув, що й справді чинив законно та ніби справедливо, але і його серце до кінця цієї справедливості не приймало. І чи не тому це трапилося, що закони церковні й царські йшли тут усупереч віковічних законів, за якими жили люди тієї ж породи, до якої належав і він сам?
Служка Іван перестав кричати: екзекуція відбулася. Ну, й слава Богу!
До вечора Йоасафу почало колоти в лівому боці, а на ранок, 26 березня, колька перейшла в правий бік і стала невиносна, аж під плече сягала. Він стогнав, кректав – сльози поставали на очах. І хоч ще зранку служка приніс свіжоспеченого бублика, не доторкнувся до нього, тільки дивився, і часом знову йому здавалося, що бублик – це величезний, грубезний, скручений у коло, хробак, котрий проковтнув власного хвоста…
(Мені здається, що в паперах Йоасафових були також розмисли і про правду, але й вони перетліли так, що годі щось учитати, навіть визначити скерунок його думок щодо цього. Одне можна було збагнути: правда має вимірюватися не тимчасовою, а вічною міркою, отже поданою від Бога; коли правильно той тлін відчитав, можна гадати, що Йоасаф мав тут немалі сумніви, адже закони царські та церковні, гарячим виконавцем яких хотів бути мій дядько, попри все – категорія тимчасова, а право звичаєве, за яким жив його народ, – категорія коли й не вічна, то значно продовжена в часі. Зрештою, ці проблеми і були насущні не лише для людини, одягненої в єпископські ризи, але й для багатьох у нашому часі, передусім, у роді нашому: чи маємо служити відповідно до природного права народу чи окремої людини, чи віддавати своє серце тим, котрі це природне, а отже Господом визначене, нищать та упосліджують?).
Приходила ще одна ніч, а він, коли ставало аж дуже погано, починав дужче боятися й темряви, й безсоння, і тіней, що обов’язково до нього навідаються й почнуть його мордувати. Так і сталося: цього разу в тінях упізнав Петра Зеленського та Йосипа Габу із їхнім мерзенним гріхопадінням. Лежав на одрі, маленький, висушений кавалок плоті (уже звик до всохлих ніг, бо майже їх не відчував, але тепер йому почало здаватися, що помалу починають всихати й руки, при цьому мучило й крутило в зубах); його довгообразе обличчя набрало тієї ж жовтої барви, що й бублик, який лежав на срібній таці і на якого весь час позирав; великі чи розширені очі його палали несвітським вогнем, і той вогонь бухкав і колотився, і в синіх тінях келії моторошно снували тіні людські; спершу не міг розібрати, що ж відбувається, але поступово тіні впорядкувалися, світла ніби трохи додалося. Ага, це вони, отой Зеленський та Габа, бенкетували в честь народження і хрещення дочки Габиної, пили і їли і щось погукували, а потім почали розтікатися, як розтікаються сутінки, і кожного ці сутінки проковтували. За столом залишилися тільки Петро Зеленський із своєю жінкою Параскою та братом Корнієм, а ще баба-повитуха Єфросинія Оробцева і сам Габа, бо жінка його пішла до дитини – знову їли й пили, і гукали, і співали, а Петро Зеленський захотів танцювати. І йому до танцю заспівали Габа, Параска, жінка Зеленського, та його брат Корній. І налитий трунками, напханий їжею по горло Петро не так танцював, як тупав важкими чобітьми, рота мав розтуленого, а очі вирячені.
– Гоп! Гоп! Аля-ля! – вигукував він, ходячи отак з пристуком і прискоком кімнатою, аж доки не вперся носом у стіну, на якій висіло четверо ікон. І побачив Зеленський на них не святих (до того йому очі заліпило), а якихось нечестивих істот, власне, найбільше його зацікавив бісик, змальований на іконі, малий, із ратичками в гною і зі зламаним ріжком, другий же був низько пригнутий.
– А це що таке? – спитав він невтямно.
– Це перед тобою, куме, – розважно пояснив Габа, – і-ко-ни! От! Добрі, як на мене, гик! І гарні!
– Ікони, то ікони, – сказав Зеленський, – але чого на них нечистого намалювали? Гик!
– Бо там наш святенький отого чортяку-лобуряку б’є і проганя, – тонким голосом святошно проголосила Єфросинія Оробець.
Зеленський зняв ікону й роздивлявся. Тоді поклав на стола.
– А по-моєму це казна що! – сказав п’яно Зеленський. – А ходи-но, жінко, сюди! – покликав Параску. – Що це воно там наквацяно? Гик!
– По-моєму, якийсь чорт, – сказала Параска, бо також від хмелю ледве на світ дивилася: чорта бачила, а святого, що того чорта змагав, таки й ні.
Тоді Петро роззирнувся, знову гикнув і закрутив головою.
– Чудасія якась! – сказав. – Ікона, а на ній – чорт!
– То може, напіймо його, щоб не пошкодив нам! – запропонував Габа, підступаючи з повним келихом.
І вони почали лити на ікону пиво й горілку.
Тоді Єфросинія Оробець, баба-повитуха, яка сиділа за столом і тримала, щоб не впала, власну голову, стулила бантиком губи, важко подивилася на Петра й Параску, а ще й на Габу і не так сказала, як почала випльовувати із себе, ніби луску, слова, і ті покотилися по столі, як каміння-рінь:
– А по-моєму, зле ви чините, бо так чинити неподобно. Бо ви не тільки чортяку мочите, але й святенького! Чорт, мо’, вашого клятого зілля й потребує, але святенький таки ні. Тож чинити так, то це, як на мене, і гріх!
– Мій гріх чи твій, бабо? – спитав, зирячи посоловілими, як у бика, очима, Петро Зеленський.
– Твій гріх, твій! – проказала Єфросинія. – Бо я хоч і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.