Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

жорстоко за свої переконання, вважаючи їх благородними, і не помітить, коли вони стануть нелюдськими. Буде найлютішим ворогом колишньому собі й берегтиме, як талісман, спотворений образ своєї давньої мрії. А якщо він, як і багато інших, зазнає поразки, якщо теперішні колишні мрійники стануть йому поперек шляху, його страждання зроблять більше, ніж перемога. Між людьми збережеться зворушливий спогад про жертву й нездійснену мрію. І, як не дивно, найкраще з усього, що може зробити людина, — це спробувати і не досягти.

Тоді залишиться поривання й віра в те, що колись настане жаданий рай, а з цією вірою легше жити. Якщо люди розчаровуються в пророках, їхні мрії тьмяніють. Пророки повинні вмирати до того, як встигнуть що-небудь здійснити. Досить, що вони ще раз роздмухали давню надію. Навіщо вони мають її гасити ділом, яке розчаровує? Може, треба, щоб минув довгий час, доки в душах назбирається багато цієї незаплямованої краси, і тоді люди, очищені від погані, здійснять свою споконвічну мрію.

Протверезив мене дощ, який сипонув несподівано й прибив у моїй голові плутані думки, що ними я захищався від чужого мрійництва.

Я поспішав додому і через те не хотів ховатися від дощу. Але невдовзі пошкодував про це, коли побачив неподалік під острішком коменданта Авд-агу. Першою моєю думкою було вернутися назад, мені ця зустріч не потрібна, і хай він собі думає, що я уникаю його, — мене це не турбує.

Я зупинився, але потім знову рушив, настільки розгублений, що йшов на нього, як жаба в розкриту пащу гадюки.

Він зустрів мене люб'язно.

— Часто ходиш до бібліотеки.

— Добрий день, Авд-аго.

— Я щодня тебе бачу.

— Маю досить вільного часу. Та й у вас його, видно, не бракує.

— Я не знав, що ти дружиш з Рамізом.

— Сьогодні ми з ним уперше зустрілися, — сказав я неправду.

— Невже вперше? А про що ж ви розмовляли?

Я розповів йому про Рамізову родину, про дівчину, про його тугу за справжньою дружбою, тобто про все те, що для Авд-аги несусвітні дурниці.

— І більш ні про що?

— А про що нам ще розмовляти?

— Він часом не заводив мови про свої проповіді в мечеті?

— Я не знаю, що він говорить у мечеті. Чому ви мене про це питаєте?

— Просто так.

Патьоки дощу бігли в нього по носі. І в мене, певно, теж. Мені стало легше, уже не страшно, його вигляд будив у мені сміх.

— Авд-аго, яка біда змушує вас ото мокнути? Після брата вам залишилася велика спадщина, і я думав, що тепер ви покинете свою роботу. Бо не вірю, що вам подобається те, що ви робите.

— Мені подобається те, що я роблю.

— Може, й так. Але ця робота вимотує.

— Я сильний.

— І неприємна вона.

— Неприємна? Як неприємна?

— Гаразд, скажімо, дивна. Чому когось має цікавити, що роблять люди?

— Мене цікавить, що роблять люди. Багато шахраїв розвелося.

— Хіба шахраїв більше, ніж чесних людей?

Авд-ага нерозуміюче подивився на мене. Він був такий здивований моїм запитанням, що хоч нічого й не відповів, але я відразу збагнув, що він думає. Звичайно, шахраїв більше, і якби не він, то шахраї заволоділи б усім світом. Через те він повинен знати, що люди роблять, що кажуть, що думають, з ким зустрічаються, а найкраще було б, якби люди взагалі не говорили, не думали, не зустрічалися, якби все було заборонено. Чому люди подорожують, чому їдуть до інших міст, чому сидять у кав'ярнях, чому розмовляють, чому шепочуться, чому виходять з дому? Коли б він міг, то ліквідував би це все, але оскільки не може, то йому залишається тільки бути пильним до життя, недовірливим до всього живого в ньому, до всього, що рухається. Він найзаклопотаніша й найвідповідальніша людина в світі, і його мучить сумління за все, чого він не може передбачити, чому не може запобігти. А всі лиха він знищив би, якби всіх людей замкнув до в'язниці. На жаль, ніхто його не розуміє.

Але марно було пояснювати це мені. І він сказав тільки:

— Якщо знову побачиш Раміза, запам'ятай, що він говоритиме.

— Я його не бачитиму.

— Якщо побачиш, кажу. Він шукатиме зустрічі з тобою. Ви однакові, тільки що ти боїшся.

— Ви знаєте, що він говорить, знаєте, з ким хоче зустрітися, то навіщо я вам потрібен? Джемаль Зафранія так наказав?

— Це тебе не стосується, хто наказав.

— Скажіть мені, Авд-аго, будь ласка, якби він наказав, щоб ви заарештували мене, ви б це беззаперечно виконали, навіть знаючи, що я не винен?

— Невинних людей нема.

— А якби він наказав убити мене, теж би послухали? Чому?

— А чому б я мав не послухати?

— З богом, Авд-аго.

— Я тебе питав про Раміза. Чому ти не відповідаєш?

— Я вас питаю: чому? Ви мене питаєте: чому? І так питаємо один в одного та дивуємося. З богом, Авд-аго. Хай бог допомагає і мені, і вам.

— Їй-богу, тобі допомога буде більш потрібна, ніж мені, — промовив він задумливо.

Ми промокли до кісток, ведучи цю безглузду розмову.

9. Дитячі сопілки

Я не вмираю за роботою, але як без неї жити?

Мені хотілося знайти службу більше, ніж будь-коли. Тияна вишивала жіночі сорочки, заробляючи тим на прожиття, а мені було соромно, що вона одна дбає про нас обох.

Купці перестали брати уроки в Махмута: очевидно, греки, коли ті в Салоніках гордо заговорили по-грецькому, спантеличено запитували їх, якою це мовою вони розмовляють. Махмут пізніше пояснював тим купцям, що вчив їх іншого, антіохійського діалекту, і так викрутився з халепи, але залишився без заробітку.

Тияна запевняла мене, що робота в неї неважка, що вишивання заспокоює її та й платять за нього добре, і нам не треба турбуватися про завтрашній день. І все було б гаразд, якби я не сидів без діла. А так виходить негарно — сів слабкій жінці на шию, хай вона спокутує мою недоумкуватість.

— Ти не винен, — заспокоювала вона мене. — І я не для чужого труджуся, а для нас із тобою.

Або ганила мене, коли я в розпачі вішав носа:

— Подумаєш, велике горе — жінка годує його! Облиш це, прошу тебе, не будь смішний! Хіба я роблю щось погане?

Тияна не дозволяла мені відносити сорочки замовницям, сердилася, коли я прибирав у кімнатці, стежила, щоб на мені було все чисте, охайне, оберігаючи мою чоловічу гідність і свою гордість купецької дочки, ніби при нашому вбозтві це було найважливіше.

Від сестри вона одержала трохи грошей за свою