Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

- Вуйно, дєк зціпив мені ногу!

Баба схилилася до бадікового лиця, потерла рукою чоло і, засвітивши огарок свічки, тримала її та вцитькувала дівчину, щоби не верещала, бо дяк конає і зараз пустить її ногу.

Дівчина дрижала, як серна, на всьому тілі і скаржилася, що дякова рука студена вже, як лід.

Баба казала їй підоймити ногу, бо дяк уже ввесь застигає.

Дівчина сіпнула ногою, а дякова рука її вже не спирала.

Однак дяк ще карався. То руки, то ноги, то лице кидалися раптовно, як би в середині струни уривалися. Твар його ставала подовгастою, а ніс зробився спичастим, гей клинок на білій стіні. Очі гейби прижмурені. Вже не говорив, лиш тихенько і коротко гумкав і гикав.

Баба вияснювала, що дяк собі самому похорон відправляє, але вже говорити не змагає.

З-посеред лежачих бадіків піднеслося з мерви велике кругле лице, обросле сивим заростом, і заговорило:

- Я не навітувавси, а ти, біднєку, не надєкував-єс си! Прощєй мені, дєче! І другий раз! І третій раз! Нема села, не треба й нас!

Війтівська лисава голова впала назад у мерву, а баба здіймала свічку тричі вгору і давала знати, що дяк просить прощі, коби лише біг простив. А відтак повістувала, що дяк вже покійничок. І голосила жалісно так, аби війт чув і видів, що вона уміє пожалувати і звеличати небіжчика, коли небіжчик її свою царинку відкаже. Надворі завив пес, а баба допевнювала, що то дякова собака за своїм газдою банує.

Війтові стікали сльози з натрудоватілого воскового лиця і крадьки ховалися у мерву, аби їх ніхто не видів. Бо дяк був його верствак, і приятель вірний, і порадник певний, та й його одинака Петра до хресту тримав. Воли, як гори, на крижму пригнав, бо газда був, честь умів собі стелити! Такий статок, така пишність гине у мерві на сирій землі, як той пес циганський! А за сим жалем війт переходив гадками до сина:

- То десь світами ходить надія моя одніська!

Присадкуватий, плечистий і груднистий бадьо зірвався з-під джерги і брався бігти, викрикуючи:

- Гримнули кіньми під стіньми, а Маріка де?

Баба накинула йому джергу на голову, і поволеньки хилила його назад на підстілку та вговорювала, що Маріка доїть вівці та через час увійде ’д нему. Хорий не давався і сіпався, але баба призвала дівчину до помочі, і обі поклали бадя на мерву коло вмерлого дяка, якому баба устромила дерев’яний хрестик у руки на грудіх.

Війт сердився:

- Накрий-ко, кумко, дівці задницю рубом, най ми не світит, єк ліхтарня!

- Аби-с здоров, куме,- відсерджувалася баба,- шо не гидуєш передницев, лиш задницев!

Коло війта заворушився на мерві довгий бадьо, що головою досягав одної стіни, а ногами другої. Його маленька, гей заяча, твар, на якій сходились разом і плескатий ніс, і короткий вусик, і плоска долішня щока, глипала синіми очима на широколицього війта.

- Єк днував, Тополюку довгий, сусідо любий, прислужнику церковний? - приподоблювався війт, що гиб говорити, а не мав до кого.

Тополюк не відповідав, але руку встромив межи зуби і відгризав собі пальці, аж кров чюріла...

- Відойми, кумко, довгому руку, бо харчує, єк буженицу у Муська в Кутіх!

Баба розв’язала оберемок ріща і посторонком зв’язувала довгому Тополюкові руки, витолковуючи йому, що руки - то не колачі плетені, ані не бануш, ані не мачка кортяча.

- Віді, заклєв ’го хтос у погану годину, що таку тєжку лежу має, віді, уколов когос в церквах, свічки не даючи,- узнавав війт, до куми звертаючись.

Кума перечила:

- Він червачька не настолочив, єк мід, добриня був, його клєтьба ні заклін не досєгали, але горєчка мачки забагає!

Баба заговорилася і не покмітила, як станула на ногу Тополюковому сусідові. Сей сусід отік із сну збудився і застогнав на всю трупарню.

- Ба шо ті так потинат, дзвінкий ровтарю, стрільче уважний,- довідувався війт, але стрілець обертав на сіні свою, гейби оленячу, твар спичасту з боку на бік і співучо вистогнував, що його головонька бідна.

Баба била себе рукою по тій нозі, що на стрільця наступила, і жалувала його теплими словами.

- Єго, саняку, шо куля добиває, шо бола розбирає!

Війт цікавився дальше, начеб з далекої дороги вернув:

- А скрипишник животіє, кумо?

- Аби ми здорові, куме!

- А кум Джемега?

- Ого! Віді, і його син покійник, бо коні самі вернули з форшпанів та іржут селом, аж пуду дає!

- А Драган скривлений?

- У гробі.

- А Іван побожний?

- Пішов.

- А Никифір-плотар?

- Акуратне.

- А Єлена Несторієва?

- Нема, брате!

- А твій, кумо?

- Відлетів сокіл мій ясний!

- А Дзвінничюк Мохнатий?

- Аді, лежит за дєком онде, доходит, бідник!

- А Кіф’як мудрий?

- Генде лежит самий, дебя животіє.

- А дєдя цеї дівчини, Андрусєків Петро дубовий, мій сват цукрєний?

- Вперед вона, а в три дни за нев він микнув. А ця Анничька вже однов ногов переступила була за дєдем, за ненєв, але я єї калинков болу перетєла.

Баба вказала очима на в’язку калини, що на клинку під темною стелею звисала і своїми грознами гарячку з хати спивала, аж упрівала.

- Урви-ко китицю, кумко, та кинь-ста, най собі рот загасю,- лакомився війт на ягоду червону.

Кума робила війтові волю і словами його підходила:

- А для кого я вже трету в’язку устарала, як не для свого кума солодкого, голуба срібного, начальника важненького?

- А коло кого я нічьми не сплю, задля кого ватерку підкладаю, кому водиці до головки прикладаю?

- А на кого ж мій кум свої лази здасть, як не на свою кутанницу, жєлібницу щьиру?

- За чиє здоровлєчко я, встаючи-лягаючи, поклони б’ю, світу землю цулую.

Війт пізнавав, що баба лазу доправляється, але збував бабу словами:

- Чєй