read-books.club » Класика » Діти капітана Гранта, Жуль Верн 📚 - Українською

Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

182
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Діти капітана Гранта" автора Жуль Верн. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 169
Перейти на сторінку:
воді з Гуаміні; на думку географа, вона надзвичайно сприяла травленню.

О десятій годині ранку Гленарван, аби не повторювати помилки Ганнібала, що надмірно затримався в Капуї, подав знак вирушати. Набрали повні бурдюки води, посідали на коней і поїхали. Коні, добре підживившись, повеселішали і майже весь час бігли легким скоком. Місцевість стала більш родюча, але й досі залишалася відлюдна.

Два наступних дні минули без жодних пригод, і ввечері вже призвичаєні до довгих перегонів мандрівники досягли східної межі пампи й стали табором на кордоні провінції Буенос-Айрес. Загін покинув бухту Талькауано 14 жовтня, отже, за двадцять два дні він здолав чотириста п’ятдесят миль, тобто дві третини шляху.

Наступного ранку перейшли умовну лінію, що відмежовувала аргентінську рівнину від пампи. Саме тут Талькав сподівався зустріти касиків, в чиїх руках перебувають, як він був певен, Гаррі Грант і двоє його товаришів.

Серед чотирнадцяти провінцій, що входять до складу Аргентінської Республіки, Буенос-Айрес найбільша й заселена найгустіше. На півдні, між шістдесят четвертим і шістдесят п’ятим градусом, вона межує з індіанськими землями. Грунти тут навдивовижу родючі, а підсоння надзвичайно корисне для здоров’я. Поросла злаковими й бобовими кущовими рослинами, ця майже бездоганно гладесенька рівнина стелеться аж до підніжжя гірських хребтів Танділь і Тапалькем.

Відтоді як вони покинули береги Гуаміні, мандрівники з задоволенням помітили - повітря набагато посвіжішало. Завдяки дужим холодним вітрам з Патагонії пересічна температура тут не сягала вдень вище 17 градусів. Коні й люди, що знемоглися від спеки й посухи, дихали тепер на повні груди. Вони їхали бадьоро й впевнено. Але, всупереч передбаченням Талькава, країна здавалась безлюдною, або, точніше, вилюднілою.

Шлях мандрівників на схід часто пролягав уздовж невеличких лагун з прісною або з солонуватою водою. У прибережних чагарниках стрибали корольки, весело щебетали жайворонки й тангари - гідні суперники колібрі за барвистим блискучим пір’ячком. Гарнесенькі пташки безтурботно тріпотіли крильцями й зовсім не стереглись шпаків, цих пташиних військових, що повагом проходжувались узбіччями дороги, хизуючись своїми еполетами й червоним пір’ям на грудях. В колючих чагарях погойдувалось, наче креольський гамак, рухливе гніздо птаха «анубіс», а берегом озера, розгортаючи назустріч вітрові крила вогняного кольору, симетричними табунцями походжали чудесні фламінго. Мандрівники запримітили їхні гнізда, майже десять цалів заввишки, що мали форму зрізаних конусів і, згромаджені сотнями одне біля одного, утворювали наче маленьке місто. Наближення людей не сполохало фламінго, і це, як виявилось, зовсім не влаштовувало вченого Паганеля.

- Вже давненько мені кортить подивитися, як літають фламінго,- мовив він до майора.

- От і добре,- озвався майор.

- Отже, раз випала нагода, я її використаю.

- Використайте, Паганелю.

- Ходімо зі мною, майоре. Йди й ти, Роберте. Будете за свідків.

Усі поїхали далі, а Паганель з майором і Робертом звернули вбік і попрямували до зграї фламінго.

Наблизившись на відстань рушничного пострілу, Паганель пальнув у повітря, бо не мав на думці марно проливати пташину кров; всі фламінго знялись заразом, і географ уважно стежив крізь окуляри за їхнім летом.

- Ну що,- мовив він до майора,- запримітили ви, як вони літають?

- Авжеж,- відповів Мак-Наббс.- Треба бути сліпим, щоб не побачити.

- Як на вашу думку, фламінго, коли летять, скидаються на оперену стрілу?

- Анітрохи.

- Зовсім не схоже,- додав і Роберт.

- Я був певен цього,- задоволено мовив Паганель.- Проте мій земляк, славнозвісний Шатобріан, таки зробив це сумнівне порівняння! Май на увазі, Роберте, порівняння - найнебезпечніша риторична фігура. Намагайся їх уникати все своє життя і вживай лише в крайніх випадках.

- Отож ви задоволені з вашого досліду? - спитав майор.

- Я у захваті.

- І я теж. Але підженемо наших коней, через вашого славетного Шатобріана ми відстали на цілу милю.

Коли вони наздогнали своїх товаришів, Паганель побачив, що Гленарван жваво розмовляє з індіанцем, котрий, проте, начебто погано його розуміє. Талькав часто зупинявся, щоб оглянути обрій, і щоразу на його обличчі відбивалось щире здивування. Гленарван, не маючи поруч свого звичайного тлумача, намагався сам розпитати індіянина, але марно. Щойно запримітивши географа, він гукнув до нього здалеку:

- Швидше їдьте до нас, друже Паганелю! Ми тут із Талькавом ніяк не порозуміємося!

Паганель поговорив кілька хвилин з патагонцем і повернувся до Гленарвана.

- Талькава дивує обставина, справді досить чудна,- мовив він.

- Яка саме?

- Те, що ми досі ніде не бачимо ані індіанців, ані їхніх слідів. Бо звичайно рівнину безперестанку борознять цілі загони, які переганяють вкрадену в естапсіях худобу або прямують до Кордільєр, щоб продати там килими місцевого виробу чи шкіряні батоги.

- Як же Талькав пояснює відсутність індіанців?

- Він не знає що й думати і лише дивується.

- Але яких індіанців він сподівався тут зустріти?

- Саме тих, у чиїх руках перебували полонені європейці; індіанців, які підвладні касикам Кальфоукоура, Катріеля або Янчетруса.

- Що це за люди?

- Ватажки племен, котрі були всемогутні якихось тридцять років тому, поки їх не відкинули по той бік гір. Відтоді вони скорились, в тій мірі, в якій взагалі може скоритись індіанець, і кочують пампою так само, як і по землях провінції Буенос-Айрес. І я теж дивуюсь, не зустрічаючи їхніх слідів у краї, де вони звичайно грабують.

- То що ж нам робити? - запитав Гленарван.

- Зараз дізнаємось,- відповів Паганель.

Він поговорив з Талькавом і сказав:

- Ось його порада, що видається мені справді розумною: треба їхати далі наміченим шляхом на схід аж до форту Незалежний - він лежить на нашій дорозі, і там якщо ми не зберемо відомостей про капітана Гранта, то дізнаємось принаймні, чому з аргентінських рівнин зникли індіанці.

- А форт цей далеко відсіль? - спитав Гленарван.

- Ні, він розташований на Сьєрра-Танділь, миль за шістдесят.

- І ми прибудемо туди?..

- Позавтра ввечері.

Гленарванові було дуже прикро. Не знайти індіанців у пампі - хто міг би цього сподіватися! Звичайно їх тут буває навіть забагато. Очевидно, сталось щось особливе, раз вони зникли. Але коли Гаррі Грант був справді їхній бранець, конче треба було дізнатися, повели його на північ чи на південь? Це питання дуже непокоїло Гленарвана. Ні в якому разі не можна допустити, аби сліди

1 ... 41 42 43 ... 169
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти капітана Гранта, Жуль Верн», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"