Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"

навпаки? Ідеал доброти в природі? А чому б і ні? Головна мета — вдосконалення, а воно можливе й при такому різновиду розвитку. Зрештою природа може записати будь-яку програму, а її створіння все одно виконуватимуть те, що в них закладено! — І він, керівник експедиції, подумав із захопленням: — Ось де ідеал беззастережної дисципліни, встановленої раз і назавжди!”

— Ходімо! — сказав Павло.

Вони пройшли кільканадцять метрів, і стіна дерев порідшала, за нею блиснула стрічка шосе.

Обережно, скрадаючись за деревами, вони підійшли ближче. Перед ними лежало шосе, вкрите якоюсь пластмасою, рівне, мов прорубане одним ударом сокири. Вони пройшли вздовж нього лісом і незабаром побачили перехрестя. Тут обабіч шосе виднілися невисокі будівлі.

“Треба їх оглянути”, — подумав Арнольд.

Він кивнув Павлові:

— Залишайся тут.

А сам рішуче, принаймні так йому здавалося, рушив із зеленого сховища до будівлі. На кожному кроці його насторожений погляд помічав якусь нову деталь: поліровану дошку з накресленими на ній позначками, овальну блискучу платівку. Платівка безперервно хиталася.

Підійшовши ближче, Арнольд зрозумів, що це екран, і відсахнувся, сподіваючись, що не встиг відбитися в ньому.

В глибині екрана з’явилася блакитна світла плямка. Звідкись випливло обличчя істоти, трохи схоже на людське: з двома булькатими очима, мов у бабки, без рота, але з великим лобом і рівним носом. Над очима замість брів виднілися два вузьких прорізи.

Екран повернувся до Арнольда, очі істоти глянули на нього, і Арнольд завмер від дивної суміші відчуттів. Тут було і враження приголомшливої краси цих очей, їхньої глибини й виразності, і німий заклик, і радість. Був і страх перед невідомим, і якась туга за знайомим і звичним. Арнольд змусив себе відірвати очі від екрана.

“Ні, час для зустрічі ще не настав, — подумав він. — Ми майже нічого про них не знаємо. Технічний рівень — це ще не все. Якби не куля у відповідь…”

Він швидко повернувся до Павла й розповів йому про те, що бачив. Не приховав і своєї тривоги.

Вони повернулися до табору. Марк не погодився з їхніми висновками й рішеннями.

— Що, поняття базису й надбудови вже відхилені? А якщо ні, то високий економічний рівень призводить до високого морального рівня. Можливі відставання, але тільки на певних етапах. Вам відома формула розвитку науки?

— Марко сів на свого коника, — глузливо зауважила Тамара. — Але життя, високовчений наш друже, не вкладається у формули.

Вона чомусь не могла ставитися до Марка серйозно. А він у запалі суперечки не звернув уваги на її слова й сказав Арнольдові:

— Але ж ти філософ і повинен пам’ятати…

Арнольд дивився на нього й думав:

“Ми ровесники, але я чомусь завжди відчуваю себе старшим за Марка… І за решту членів екіпажу… Втім, інакше мене б не призначили керівником… Адже важливо знати не тільки те, що треба сказати, але й коли і як сказати. Мало відкрити істину — треба вчасно подати її людям. Це називається почуттям актуальності. Воно приходить разом з досвідом або зовсім не приходить…

І він відповів Маркові:

— До всього я ще й командир екіпажу. Турбота про безпеку експедиції — мій обов’язок. Придивимося до них, а потім вирішимо.

Вони просувалися вздовж шосе, ховаючись у лісі. Шосе повинно дати відповіді на питання, які тривожили їх. Але воно чомусь було чисте, як аркуш паперу.

Тільки надвечір сталася тривожна подія. Пухнасте звірятко хотіло перебігти через шосе. Воно добігло до середини — завмерло, немов паралізоване струмом. Потім побігло просто по шосе, все швидше й швидше. Бідолашне, очевидно, не хотіло бігти в цьому напрямку: воно жалібно вило, щосили впиралося, його тоненькі ніжки тремтіли від напруження, але невідома сила тягла його вперед.

— Навіювання з допомогою якихось хвиль! — захоплено мовив Марк.

“Добре, що я зразу відсахнувся од екрана, — подумав Арнольд. — Може, вони не встигли роздивитися на мене й тепер сушать собі голови”.

Земляни пройшли ще трохи, піднялися на пагорб і метрів за п’ятдесят попереду побачили невеликий майданчик. За ним здіймалася напівсферична споруда, біля якої зібралися істоти двох видів. Одні — велетні триметрової висоти, без ротів, з пукатими очима, в блискучому вбранні. Другі — подібні до землян, хоч і нижчі на зріст, з тонкими осиними таліями й великими головами. Тамара відразу ж охрестила їх “пуголовками”.

Їй здалося, що вона вже десь їх бачила. Але де, коли? Вона марно напружувала пам’ять і вже вирішила, що помилилась, як раптом Марко вигукнув:

— Це ж ті самі істоти! Арнольде, пам’ятаєш, ти назвав їх міражем?

— Значить, тут живуть дві раси розумних істот, — сказав Арнольд. — І навряд чи вони рівноправні.

— “Велетні” могли прилетіти сюди з іншої планети. В усякому разі, сила явно на їхньому боці, — мовив Павло.

Тамара знизала плечима:

— Але “пуголовки” симпатичніші.

— На наш погляд, — відповів їй Марко. — І взагалі все, що ми зараз бачимо, ми бачимо нашими очима і з нашої точки зору. Забувати про це не можна.

— Що ти хочеш цим сказати? — обернувся до нього Арнольд.

— Тільки те, що робити висновки ще рано.

— А ми їх і не робимо. Ми тільки спостерігаємо й припускаємо.

— Від припущень до висновків недалеко.

Арнольд замовк і відвернувся, показуючи всім своїм виглядом, що не хоче продовжувати цю непотрібну суперечку.

Незабаром земляни звернули увагу на цікаві деталі.

Серед “пуголовків” були чоловіки, жінки й діти, вбрані в барвистий одяг, причому багато з них тримали в руках різні сумки й рюкзаки. Час від часу “велетні” заводили дорослих і дітей у