Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

А тим часом Дюмон-Дюрвіль, нічого не відавши про Ділонові знахідки, і далі дошукувався слідів катастрофи. З розповіді одного китолова він дізнався, що в дикунів Луїзіади та Нової Каледонії бачили медалі й хрест святого Людовіка.

Дюмон-Дюрвіль, капітан корвета «Астролябія», вийшов у море і два місяці по тому, як Ділон залишив Ванікоро, кинув якоря біля Гобарт-Тоуна. Тут він узнав про наслідки Ділонових пошуків; опріч того, якийсь Джемс Гобс, помічник капітана корабля «Юніон» із Калькутти, запевняв його, ніби, причаливши до острова, що лежить на 818' південної широти і 156°30′ східної довготи, бачив у тамтешніх тубільців залізні бруси та червоні тканини.

Дюмон-Дюрвіль, немало спантеличений цими суперечливими і не дуже вірогідними відомостями, надумав іти слідом за Ділоном.

Десятого лютого 1828 року корвет «Астролябія» наблизився до острова Тікопіа. Тут капітан узяв за провідника й тлумача якогось дезертира, що осів на острові; потому попливли курсом на Ванікоро і підійшли до нього дванадцятого лютого. Маневруючи поміж коралових рифів, «Астролябія» тільки двадцятого лютого подолала небезпечні бар'єри і ввійшла до бухти Вану.

Двадцять третього лютого матроси обігнули острів і повернулися на судно з деякими уламками, що не становили особливої вартості. Тубільці, удаючи, ніби не розуміють матросів, відмовлялися показати місце катастрофи. їхня занадто підозріла поведінка наводила на думку, що тубільці зле обійшлися з потерпілими. Вони начебто боялися, що Дюмон-Дюрвіль прибув помститися за Лаперуза і його бідолашних супутників.

Тільки двадцять шостого лютого, зваблені подарунками й певні власної безпеки, тубільці показали капітановому помічникові Жакіно місце катастрофи.

Там, на глибині трьох-чотирьох сажнів, між рифами Паку та Вану, лежали якорі, гармати, залізні й олив'яні зливки баласту, вже вкриті вапняковими нашаруваннями. Шлюпка й китоловний човен від «Астролябії» попрямували до того місця, і команда ледве підняла з дна якоря, що важив тисячу вісімсот фунтів, гармату, котра стріляла восьмифунтовими ядрами, одного олив'яного зливка та дві мідні каменеметальні мортири.

Дюмон-Дюрвіль розпитавсь тубільців і довідався: Лаперуз, утративши обидва свої корвети, які розбилися на рифах, збудував із уламків невеличке судно, знову подався в море і вдруге зазнав катастрофи… Де? Цього не знав ніхто.

Капітан «Астролябії» звелів поставити під манграми пам'ятника прославленому мореплавцеві та його супутникам. Це був простий чотиригранний обеліск на кораловому п'єдесталі; сюди не пішло й дрібки заліза, до якого такі жадібні тубільці.

Дюмон-Дюрвіль намірявся зразу по тому відчалити, але матросів «Астролябії» виснажила поширена в цих краях пропасниця, та й сам капітан ледве тримався на ногах. З тієї причини він спромігся залишити острів тільки 17 березня.

Тим часом французький уряд, гадаючи, що Дюмон-Дюрвіль не знає про Ділонове відкриття, послав до Ванікоро корвет «Байонез» під командою Легоарана де Тромлена, який стояв тоді біля західного берега Америки. «Байонез» прибув до Ванікоро через кілька місяців після відплиття «Астролябії». Члени експедиції не знайшли жодних нових документів, але пересвідчились, що дикуни шанують Лаперузів пам'ятник.

Ото і все, що я розповів капітанові Немо.

— Отже, — сказав він, — досі невідомо, де загинуло третє судно, що його збудували потерпілі катастрофу з-під Ванікоро?

— Невідомо.

Капітан Немо, нічого не кажучи, кивком запросив мене йти за ним до великого салону. «Наутілус» занурився кілька метрів під воду, і залізні віконниці розсунулися.

Я метнувся до вікна й під кораловим нашаруванням, під заростями фунгій, сифонових, альціонієвих коралів, каріофілей, де шастали міріади чудових рибок, — райдужниць, гліфізидонів, помферід, діакопей, голосантрій, — помітив уламки, що їх не знайшла команда «Астролябії»: залізні клямри, кітви, гармати, ядра, форштевень — останки розбитого судна, геть зарослі зоофітами.

Я розглядав ці скорботні сліди, а капітан тим часом поважно мовив до мене:

— Капітан Лаперуз вийшов у море 7 грудня 1785 року на суднах «Буссоль» і «Астролябія». Спершу він прибув на Ботані-Бей, потому відвідав архіпелаг Товариства, Нову Каледонію, звідтіля взяв курс на Санта-Крус і зупинився біля Намуку, одного з островів Гавайської групи. Нарешті Лаперузові судна підпливли до невідомих на той час рифових бар'єрів Ванікоро. Корвет «Буссоль», ішовши попереду, наскочив на рифи біля південного берега. «Астролябія» метнулась йому на допомогу і також налетіла на риф. Перше судно зразу потонуло. Друге, що сіло на мілину під вітром, трималося ще кілька днів. Тамтешні тубільці поставилися до потерпілих досить приязно. Учасники експедиції осіли на острові і заходилися будувати невеличке судно з решток двох корветів. Кілька матросів доброхіть залишилися на острові Ванікоро. Решта, виснажені й хворі, трималися Лаперуза. Вони відпливли до Соломонових островів і геть усі загинули біля західного берега головного острова групи між мисами Розчарування та Вдоволення.

— Але як ви про те довідалися?! — вигукнув я.

— Ось що я знайшов на місці останньої Лаперузової катастрофи!

Капітан Немо показав мені поржавілу в солоній воді бляшану

скриньку з гербом Франції, і, відкривши її, я побачив пожовклі папери, на яких іще можна було прочитати письмо.

То була інструкція Морського міністерства капітанові Лаперузу з власноручними помітками Людовіка XVI на берегах!

— О, це смерть, гідна моряка! — сказав капітан Немо. — Він мирно спочиває в кораловій домовині, і я молю Бога про такий самий кінець собі й моїм товаришам!

Уночі проти двадцять восьмого грудня «Наутілус» залишив Ванікоро. Він простував на південний захід і, набравши великої швидкості, за три дні пройшов сімсот п'ятдесят льє — від Лаперузових островів до південно-східної точки Папуа.

Уранці першого січня 1868 року Консель зустрів мене на палубі «Наутілуса».

— З дозволу пана професора, — сказав він, — я хотів би побажати йому щастя в новому році!

— О, будь ласка, Конселю! Але