Читати книгу - "Зірка КЕЦ, Олександр Романович Бєляєв"

Уявіть собі два циліндри. Один циліндр у тіні, другий — освітлений Сонцем. Сонячне тепло перетворює вміщену в циліндрі рідину на пару. Пара біжить по трубі й обертає турбіну. Потім пара потрапляє в холодний циліндр, який стоїть у тіні, і охолоджується. Коли вся рідина з гарячого циліндра переходить у вигляді пари до холодного, циліндри міняються місцями. Той, що був холодильником, стає паровим котлом і навпаки. Різниця температур між освітленою Сонцем стороною і тіньовою — величезна. Машина працює автоматично і безвідмовно. Це майже “вічний двигун”, якщо не брати до уваги спрацьовування тертьових частин.

Інша сонячна установка має вигляд великої кулі, з маленьким отвором. Куля всередині чорна. Крізь маленький отвір у кулю проходить зібране дзеркалом сонячне проміння і нагріває внутрішню поверхню кулі. Це тепло ми можемо використовувати і для двигуна, і для своїх металургійних робіт. Ми легко одержуємо шість тисяч градусів тепла, себто стільки ж, як на поверхні Сонця. Ви бачили, коли літали на Місяць, нашу кулю-завод?

— Бачив, — відповів я. — Він подібний до маленької планетки.

— А позаду кулі бачили величезний квадрат, який закриває частину зоряного неба?

— Не звернув уваги, — відповів я.

— Можливо, що ви пролетіли з другого боку і “квадрат” стояв ребром до вас. Коли він освітлений Сонцем, то його далеко видно, як незвичайний “квадратний місяць”. Це — фотоелемент. Тонісінький лист міді в десять тисяч квадратних метрів, вкритий окисом міді. Від нього йдуть невидимі здалеку тонкі проводи. Над ним міститься ще грандіозніша споруда, схожа на радіатор парового опалення. Термоелектрична установка. Металеві трубки з різного металу, спаяні посередині. Коли Сонце нагріває місце спаю, утворюється електричний струм.

Одне слово, ми маємо енергію в необмеженій кількості. Спеціальні металообробні машини неважко було створити. Кування, звичайно, не можна в нас застосовувати. Молотки нічого не важать. Але кування прекрасно можна замінити штампуванням, пресами. І тому на наших фабриках та заводах зовсім немає диму, кіптяви, бруду. Чистота, тиша, чудове повітря. Пересувати дуже важкі речі легко. Наші ловці метеорів зібрали тисячі тонн заліза, міді, свинцю, олова, іридію, платини, хрому, вольфраму, які висять за кулею “надворі”. Потрібну нам брилу ми притягаємо на завод тонісінькими дротинами. Так просто влаштовано наш “внутрізаводський транспорт”. Іноді ми користуємось і невеликими ракетами, “безповітряними ракетокарами”, які заміняють електрокари. Переважно ми застосовуємо електрозварювання, але іноді й безпосередньо “сонцезварювання”. Коли ви хоч трохи цікавитесь технікою, неодмінно побувайте на нашому заводі… До речі, де ви були сьогодні о дванадцятій годині ранку за нашим часом?

— Здається, в оранжереї чи в лабораторії.

— Тривогу чули?

— Ні.

— Ну, значить, у цей час ви були в лабораторії, віддаленій від Кеца. Інакше не могли б не чути. Сирена ревіла й завивала, як скажена. Я в цей час був у Пархоменка. Подивилися б ви, яка метушня зчинилася на Зірці!

— Чим же була викликана тривога?

— Надзвичайно рідким випадком, першим у літопису Зірки. Маленький метеор, може, трохи більший від піщинки, пронизав наскрізь нашу Зірку, пробивши по дорозі листя рослин і плече однієї нашої співробітниці. Метеор був дуже малий. Про це можна судити з того, що утворена ним в оболонці Кеца дірка сама собою запаялась, спочатку розплавившись від удару. Але Горєва, крізь комбінезон і плече якої пройшов небесний гість, казала, що бачила спалах і чула тріск, як від блискавки. Зараз же оголосили тривогу. Адже метеор міг пробити великий отвір в оболонці. Газ почав би виходити, і світовий холод проник би в ракету. Ось чому нашу ракету поділено на глухі відсіки. Двері одразу ж герметично зачиняються, отже, атмосфера з інших відділів ракети не витікає. У відділ, де сталася аварія, вирушають робітники в скафандрах. Горєва встигла вибігти з своєї кімнати раніше, ніж двері автоматично зачинились. А втім, про всякий випадок у нас є ключі. Вони дають можливість відчинити двері і вибігти, якщо ті автоматично вже зачинились. Незважаючи на переполох, все відбувалося дуже дисципліновано й чітко. Меллер оглянула ранку у Горєвої і заявила, що їй ніколи не доводилося бачити такої “стерильної” рани. Проте навряд чи можна назвати раною отвір, трохи більший за укол голкою. Ця “наскрізна рана” не потребувала навіть перев’язки. Однак я забалакався, — сказав інженер, глянувши на ручний годинник. — Отже, я вас чекаю!

Я обіцяв, що побуваю на заводі неодмінно. Але обіцянці моїй не судилося здійснитись. Інші події захопили мене.

Я майже переселився в зоолабораторію, часто навіть не з’являвся обідати на Кец: переодягання у “водолазний” костюм, атмосферні камери — все це забирало чимало часу, а я дорожив кожною хвилиною. Адже одна хвилина в цій лабораторії давала більше, ніж багато годин на Землі: так швидко проходили тут під час дослідів різні біологічні процеси. Мутація мух-дрозофіл відбувалася буквально на моїх очах. Я дивувався різноманітності все нових і нових відмін. Я весь був захоплений дослідженням законів, які керують усіма цими змінами. Зрозуміти їх — значить, знайти нове могутнє знаряддя повільного керування розвитком і ростом тварин. Я вивчав ядра клітин та їх хромосоми — носіїв спадкових ознак, — вивчав хромосомні комплекти. Я вже міг безпомилково виводити у дрозофіл потомство “замовленої” статі і росту.

Які перспективи розвитку земного тваринництва! Щоправда, там немає космічного проміння такої інтенсивності, як тут. Але на Землі вже відкрили способи штучно утворювати космічне проміння. Там це ще занадто дорога справа, але досліди можна робити тут, а про результати дослідів повідомляти на Землю. І на Землі в спеціальних камерах почнуть піддавати штучному космічному опромінюванню тварин для того, щоб напевне мати бажаний результат. В стаді ми зможемо мати стільки корів і стільки биків, скільки нам треба, а не скільки бажає природа. Ми зможемо робити на замовлення тварин-велетнів. Слоноподібна корова щодня дає десятки відер молока. Хіба це не привабливе завдання?

За роботою я не забував Джипсі. Він дуже прив’язався до мене і не відлітав ні на крок. З ним було не нудно. Правду кажучи, нелегко було звикнути