Читати книгу - "Із медом полин"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ну й дарма, – не розчаровувалася Рита. – Я його силоміць із собою не дружила.
А ще того дня стався конфуз. Перед самісіньким бенкетом у паперовій коробці, з якої хазяйки витягали копчену рибу, Марійка намацала… яйце! Запецькане[58] риб’ячим, ржавого кольору, товщем, воно скидалося на незугарну крашанку, що її невміло переварили в гнилому смердючому цибулинні.
– Ой-йой, то ж поробив хтось! – зашелестіли, як осіннє листя, збентежені поліщучки.
– Ой, Ритко, ой, на недобре ся знахідка! – взялися «заспокоювати» молодуху.
– Стій! Не бери голими руками!!! – найсміливіша з сусідок, перше крутихвістка, а тепер самотня стара діва Пелихо-ва Катька кинула яйце на газету й віднесла суверток недалечко од Крадунишиної хати на перехрестя стежок, де підпалила. Мовила перед цим:
– Дивіться добре, бо зараз прийде в гості той, хто ці чари заподіяв!
Але ніхто чужий до хати не навідався. Видно, серед своїх затерся той, що згодом за столом так «зичив добра» молодятам.
Ритка ніби й не стала побиватися дурною знахідкою. Однак, забачивши «райце», таки стрепенулася од бурливого дрожу, що блискавкою сколотив її середину.
Досипала солі на рану й новоспечена свекруня. Після того, як Маргарита обтанцювала під старовинну пісню «Горіла сосна, палала» останню дівчину-весільницю, Сашкова мати, перш ніж і собі завальсувати з невісткою, закрутила їй поверх фати чорну, в рідку червону цятку, хустку…
– Слухай, Марго, я чогось ніяк не можу допетрати? – якось уранці після жагучих любощів заговорив до дружини Сашко. – Чого то ми вже п’ятий місяць, як живемо відкрито, а ти ніяк не залетиш? – чекав на відповідь, поклавши голову на плетиво з худих рук, і не відводив очей від стелі.
– А що, треба? – спокійно спитала Маргарита, і собі дивлячись на сволоки, вкриті великими розводами від дощових плям.
– Ото ти й сказала! – Сашко прудко підскочив з місця, так, ніби його добряче вщипнули за оте найуразливіше чоловіче достоїнство. – Я тут півроку скачу на тобі, як коняка, а ти питаєш, чи треба?! – не приховував роздратування, скрегочучи зубами. – Та мене вже замучили мої сестри, не вмовкають, що, мовляв, дивись-дивись, бо твоя Ритка стільки мужиків мала, що вродити для тебе сина в неї ні сил, ні здоров’я не зосталося! – зирнув прямісінько Риті в очі.
До цього Сашко ніколи не заводив мови про дітей. Жили собі, та й годі. Удень робили таку-сяку роботу, навіть порося купили на сало-м’ясо, а вночі все впивалися коханням: спершу ховалися у веранді, а бувало, й надвір утікали – в клуні на жмутку сіна злягалися. А згодом уподобали ранки для цього діла, коли всі хатні то на кухні товклися, то двором-городами вешталися.
– Мабуть, не вроджу я тобі сина, Сашку, – на диво спокійно відказала дружина.
Сашкові наче хто кілка в груди встромив.
– Ах ти суко проклята! – засичав. – Нащо ж тоді женила мене з собою, проститутко чортова! – роз’ярілий чоловік щосили вдарив Ритку в обличчя. Над жінчиною бровою за мить просочилася червона пляма крові.
Ритка схопилася з ліжка й помчала на кухню, щоб охолодити болючу рану. Але запобігти появі синця, що згодом таки розплився на півщоки, вона не змогла. Молодому розперезаному чоловікові двадцятидворічна, побита ще одним рідним кулаком жіночка нічого не сказала. Мабуть, розуміла, що недарма вдарив.
Ритка і справді не годна була мати дітей. Про це їй сказала гінеколог у райлікарні ще чотири роки тому, коли дівчина зустрічалася з Віктором. Тоді вони теж до жодних контрацептивів не вдавалися, вільно собі вдовольнялися, а коли Рита відчула різкі болі внизу живота, надумала перевіритися в лікарні.
– Вітаю, скоро станеш мамою! – приголомшила юнку докторка.
– Ні, треба, щоб цього не сталося! – категорично відрізала Ритка, бо вже знала тоді, що Віктор стане татком, але не її, а Світланиної дитинки.
– То що, записувати на аборт? – не задумуючись, видала фатальне лікарка.
– Так, і якнайхутчіше…
Згодом лікарка дивувалася:
– Нічого не розумію, як ти завагітніла? У тебе ж загин матки! Ну… теперечка потерпи місяців зо три, а там кохайся скільки заманеться! Після першого аборту та ще і з такою серединою дітей не матимеш!
– Що ж робитимемо, Марго? – за три місяці Сашко знову заговорив на цю тему. – Нема дітей, нема сім’ї, хіба не так? – видав, ніби штрикнув голкою.
– Угу, – кинула Рита, відпираючи завожені комірці чоловікових робочих сорочок.
– Поїду я в суд, повезу заяву, – далі вів Сашко. – Рито, бляха-муха, я ж молодий пацан, чого сидітиму в цій дірі, в задимленій «шевченківській» мазанці на курячих лапах, що валиться на очах?! Мені треба жінка, яка б не тільки до того діла завзята була, а й хазяйство по-людськи вела, дітей родила! Що то за мужик без спадкоємця?! Ніякий то не мужик! – викрикнув і подався на кухню. Там налив собі чарчину, до дна вихилив її й уклався спати.
Назавтра поїхав до району, написав заяву на розлучення. За місяць пара розпрощалася. Риту, яка не відмовилася від чоловікового прізвища Гарварук, люди й далі звали Крадунихою. І лише зрідка – Чикунихою.
* * *Цього вечора Рита ревіла до кольок у грудях, захлинаючись власними слізьми навпереміш із давким тютюновим димом. Закурювала третю сигарету поспіль, але ніяк не могла вгамувати надривних ридань, що болюче фонтанували зсередини. Давно такого з нею не траплялося. До сліз Маргарита вдавалася вкрай рідко: Андрон дав добру науку. Вона змалку завважила: що тільки мати в сварці починала розпускати нюні, то в чоловіка хтозна-звідки з’являлася дужість, і тоді він неодмінно брав гору над жінкою в їхніх бійках. А от коли мати не показувала слабості, не викликала до себе жалю, а навпаки, підкорялася злості, тоді саме вона гамселила кволого невдаху Андрона.
Отаке воно правило сліз: на людях шкодять,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Із медом полин», після закриття браузера.