Читати книгу - "На далеких берегах"

— Чи ти ба, який вибагливий!

— Такий уже вдався… Не люблю міняти смаки.

— Смак у тебе непоганий!

— Те ж саме сказала мені красуня Розіта, коли у суботу ввечері, повертаючись у село, я поцілував її й запропонував стати моєю дружиною. Вона не відповіла мені «так», а шепнула: «Знаєш, Анрі, у тебе непоганий смак».

Всі дружно сміялися, забувши про голод і спрагу.

Десь ополудні вартові помітили крихітну постать людини, що видиралася на гору. Вона не пішла звичайною стежкою, а зникла в лісі. Скоро невідомий показався на вузькій, мало кому відомій гірській стежечці, вийняв велику білу хустку, витер нею обличчя. Це був умовний знак: вартові переконалися, що людина своя. Незнайомий виявився старим священиком. Дозорці оточили його, та старик, не відповідаючи на розпитування, мовчки пішов до намету, де був командир.

Ферреро й Сергію Миколайовичу старий розповів, що йому вдалося пролізти до трієстинського промисловця — італійця Ернесто Росселіні. Старий попросив його виділити для партизанів, серед яких були тяжкопоранені, кілька обозів продовольства й натякнув, що інакше партизани зацікавляться Росселіні більше, ніж йому хотілося б. Росселіні перелякався, але не наважився зачепити священика й відпустив його додому. Проте допомогти партизанам відмовився. Старий розповів також, що в Трієсті дме північний вітер і вулиці обезлюдніли. Він пройшов важкий шлях, бачив спалені дотла села, повішених селян. Скрізь голод. Коли старий показав на карті місця, де зараз перебувають каральні загони німців, Ферреро схопився на ноги й рішуче промовив:

— Вони в наших руках!

Сергій Миколайович схилився над картою — він знав цю місцевість не так добре, як Ферреро.

— Поясніть, Луїджі, — попросив полковник.

Ферреро назвав чотири висоти й улоговину між ними: там і засіли німці. Правда, вони були прекрасно озброєні й зуміли переправити сюди шість бронемашин, та все-таки Ферреро впевнено сказав:

— Вони самі лізуть у пащу лева!

Тоді Сергій Миколайович запропонував, негайно зосередивши сили, напасти на німців з чотирьох боків. Успіх мала забезпечити раптовість нападу. В результаті цієї операції партизани знову могли взяти під свій контроль навколишні села, до того ж захопили б у ворога боєприпаси. Деталі операції треба було обміркувати з начальниками загонів. Вирішено було також зробити вибух у місті й за всяку ціну «добути» й привести до партизанів промисловця Ернесто Росселіні.

Ферреро розшукав Мехті.

— Ось що, Мехті, — сказав Ферреро, відкликавши його вбік. — Треба зробити візит у Трієст… Є важливі доручення.

— Слухаю, товаришу командир.

— Пам'ятаєш, ти розповідав, що на віа Фортуна фашисти відкрили великий будинок розпусти?

— Так, це справжній промисловий комбінат. Справа там поставлена на широку ногу.

— Так от, треба знищити цей «комбінат». Висадити його в повітря. Це пропозиція товариша П.

Мехті звичайно з ентузіазмом брався за доручення, які пропонував товариш П. Але зараз він з сумнівом похитав головою.

— Там же жінки, товаришу командир. І потім — це не військовий об'єкт.

Ферреро посмоктав порожню люльку:

— Знаю. Все знаю. І розумію тебе. Але ми маємо точні відомості про цей будинок. Усі жінки, що живуть там, працюють на гестапо; це головним чином агенти націстів… Ранками, переодягнувшись, вони вештаються по робітничих кварталах, прислухаються до того, що говорять прості мешканці міста, прикидаються співчуваючими. Деякі з них зуміли навіть пробратися на заводи. А вечорами вони обслуговують у «комбінаті» фашистів, і ніхто в місті не знає, що там відбувається, оскільки вхід у цей будинок дозволений тільки гітлерівцям. Обслуговують у подвійному значенні. Розумієш? Побіжно вони стежать за своїми ж, за німцями. І коли з'ясовується, що який-небудь солдат втратив бойовий дух і не бажає більше воювати, він несподівано зникає. В цьому будинку щовечора буває близько чотирьохсот-п'ятисот гітлерівців. Це також слід врахувати. Тепер тобі зрозуміло, чому ми вирішили знищити «комбінат»?

— Зрозуміло, товаришу командир, — твердо сказав Мехті. — Завдання буде виконано.

— От і чудово!..

З якою радістю і готовністю зустріли партизани звістку про наступну бойову операцію! І який щасливий був Сільвіо, коли Мехті підкликав хлопця й запропонував супроводжувати його, Мехті, до міста.

Сільвіо був колись мийником у гаражі одного з багатіїв Трієста: він витирав машини й заправляв їх бензином. Тільки зрідка дозволяли йому після невеликого ремонту випробувати машину… Тоді він сідав за руль і кружляв майданом, що був поблизу… Хоч як він рвався на шоферську роботу — його до неї не допускали. Лише в партизанському загоні Сільвіо довелося одного разу продемонструвати своє вміння водія перед товаришами; і ті захоплювалися вправністю Сільвіо, який промчав небезпечними гірськими кручами. А ось тепер він повинен везти до міста Мехті, разом з ним брати участь у бойовій операції. Сільвіо забув про голод, що мучив його, про всі труднощі й злигодні, які випали на його долю протягом короткого життя. Стоячи на скелі, Сільвіо дивився на високі гори, на блакитне небо, і йому здавалося, що він вищий і дужчий за ці гори. У Франції його називали б Гаврошем… Тут він — Сільвіо.

Група, очолювана Мехті, складалася з чотирьох чоловік: його самого, Васі, Анжеліки й Сільвіо. Вони мали прийти до товариша П., одержати необхідні документи, інструкції й вирушити в Трієст.

Мехті тепло попрощався з партизанами. Ті побажали їм удачі.

До підніжжя Жовтої гори група йшла з загоном, потім звернула вбік. Полковник довго проводжав Мехті поглядом. Потім поквапив свій загін. Сергій Миколайович перестрибував через слизьке каміння, і йому здавалося, що він стрибає через колоди, що стрімко пливуть по ріці. А берегом, десь позаду, біжить Таня, він чує її уривчасте дихання, вона злякано кричить йому вслід: «Сергійку! Сергійку!» А йому легко, хороше, не страшно…

В який раз уже йшов Мехті в Трієст — у місто, де на кожному кроці чигала на нього смерть.

Багато разів йому довелося називати паролі, багато вони залишили позад себе постів, поки добралися до нового явочного пункту