Читати книгу - "Вибрані твори"

колись так полум’яно, з такою ніжністю і так нещасливо; її очі дякували йому за це кохання. І він пригадав усе, що було, усі найменші подробиці, як він блукав кладовищем, як потім під ранок, втомлений, повернувся до себе додому, і йому раптом стало сумно і жаль минулого. У душі зажеврів вогник.

— А пам’ятаєте, як я проводжав вас на вечір у клуб? — сказав він. — Тоді ішов дощ, було темно…

Вогник все розгорявся в душі, і вже хотілося говорити, нарікати на життя…

— Ех! — сказав він зітхаючи. — Ви от питаєте, як, я поживаю. Як ми поживаємо тут? Та ніяк. Старіємо, товстіємо, занепадаємо. День та ніч — доба пріч, життя минає тьмяно, без вражень, без думок… Вдень нажива, а ввечері клуб, товариство картярів, алкоголіків, хрипунів, яких я терпіти не можу. Що гарного?

— Але у вас робота, благородна мета в житті. Ви так любили говорити про свою лікарню. Я тоді була якась химерна, уявляла себе видатною піаністкою. Тепер усі панночки грають на роялі, і я теж грала, як усі, і нічого в мені не було особливого; я така сама піаністка, як мама письменниця. І звичайно, я вас не розуміла тоді, але потім, у Москві, я часто думала про вас. Я тільки про вас і думала. Яке це щастя бути земським лікарем, допомагати страждальцям, служити народові. Яке щастя! — повторила Катерина Іванівна з захватом. — Коли я думала про вас у Москві, ви уявлялись мені таким ідеальним, піднесеним…

Старцев згадав папірці, які він вечорами виймав з кишень з такою втіхою, і вогник у душі згас.

Він підвівся, щоб іти до будинку. Вона взяла його під руку..

— Ви найкращий з людей, яких я знала в своєму житті, — продовжувала вона. — Ми будемо бачитися, розмовляти, чи не так? Обіцяйте мені. Я не піаністка, щодо себе я вже не помиляюсь і не буду при вас ні грати, ш говорити про музику.

Коли ввійшли в дім і Старцев побачив при вечірньому освітленні її обличчя і сумні, вдячні, допитливі очі, звернуті на нього, то відчув неспокій і подумав знову: «А добре, що я тоді не оженився»..

Він став прощатися.

— Ви не маєте ніякого римського права їхати, не повечерявши, — говорив Іван Петрович, проводжаючи його. — Це з вашого боку вельми перпендикулярно. Ану, зобрази! — сказав він, звертаючись у передпокої до Пави.

Пава, вже не хлопець, а вусатий нарубок, став у позу, підняв вгору руку і сказав трагічним голосом:

— Помри, нещасна!

Усе це дратувало Старцева. Сідаючи в коляску і дивлячись на темний будинок і сад, які були йому такі любі й дорогі колись, він пригадав усе одразу: і романи Віри Йосипівни, і шумливу гру Котика, і дотепи Івана Петровича, і трагічну позу Пави, — і подумав, що коли найталановитіші в усьому місті люди такі бездарні, то яке ж має бути місто.

Через три дні Пава приніс листа від Катерини Іванівни. «Ви не їдете до нас. Чому? — писала вона. — Я боюсь, що ви змінилися до нас; я боюсь, і мені страшно від однієї думки про це. Заспокойте ж мене, приїжджайте й скалить, що все гаразд.

Мені треба поговорити з вами. — Ваша К. Т.»

Він прочитав цього листа, подумав і сказав Паві:

— Скажи, голубе, що сьогодні я не можу приїхати, я дуже зайнятий. Приїду, скажи, отак днів через три.

Але минуло три дні, минув тиждень, а він все не їхав. Якось, проїжджаючи повз будинок Туркіних, він згадав, що треба б заїхати хоч на хвилинку, але подумав і… не заїхав.

І більше вже він ніколи не бував у Туркіних.

V

Минуло ще кілька років. Старцев ще більше потовстішав, ожирів, важко дихає і вже ходить, відкинувши назад голову. Коли він, пухлий, червоний, їде на тройці з бубонцями, і Пантелеймон, теж пухлий і червоний, з м’ясистим карком, сидить на козлах, простягти вперед прямі, наче дерев’яні, руки, і кричить зустрічним «Пр-р-раво держи!», то картина буває вражаюча, і здається, що їде не людина, а язичницький бог. У нього в місті величезна практика, ніколи передихнути, і вже є маєток і два будинки в місті, і він облюбовує собі ще третій, вигідніший, і коли йому у «Товаристві взаємного кредиту» кажуть про який-небудь будинок, призначений на торги, то він без церемонії іде в цей будинок і, проходячи по всіх кімнатах, не звертаючи уваги на неодягнених жінок і дітей, що дивляться на нього із здивуванням та острахом, тикає в усі двері палицею і каже:

— Це кабінет? Це спальня? А тут що?

І при цьому важко дихає і витирає з лоба піт.

У нього багато клопоту, але все ж він не кидає земського місця; зажерливість взяла, хочеться встигнути і тут, і там. В Дяліжі і в місті його звуть вже просто Іоничем. «Куди це Іонич їде?», або: «Чи не запросити на консиліум Іонича?»

Мабуть, тому що горло запливло жиром, голос у нього змінився, став тонким і різким. Характер у нього теж змінився: став важким, дразливим. Приймаючи хворих, він звичайно сердиться, нетерпляче стукотить палицею у підлогу і кричить своїм неприємним голосом:

— Прошу відповідати тільки на запитання! Не розмовляти!

Він самотній. Живеться йому нудно, ніщо його не цікавить.

За весь час, поки він живе в Дяліжі, кохання до Котика було його єдиною радістю і мабуть, що останньою. Вечорами він грає в клубі у