Читати книгу - "К7"

— Це сателіти! — пояснив Семен.

Те саме думали й ми. Відомо-бо, що довкола Землі літає понад сто сателітів різних держав. Вони мають завдання наукові, але теж військові. Деякі з них досліджують погоду, радіацію, інші служать комунікаційним цілям, ще інші — це просто шпигуни.

— Вони можуть нас відкрити! — схвильовано заговорила Гаська.

— Хай! — відповів легковажно Семен. — Поки нами поцікавляться, ми вже будемо причалювати!

Ми ввійшли в темінь ночі й поволі наближалися до Землі. Летіли тепер в поясі екватора, і Семен скеровував «Сороку» в терен причалу. А Гаська вистукувала кличку до дядька.

— Осідаємо!

— Жду вас! — відповів дядько.

На цьому розмова припинилася. Не було потреби її продовжувати й наражувати дядька і нас на небезпеку.

Ніч була місячна, коли ми наблизилися до провалля, що на його березі мали причалити.

Дядько подавав тепер короткі сигнали, що вказували нам докладний напрям, куди летіти. Це вже дядько кермував нами до входу в підземне сховище. Ясна ніч дозволяла бачити докладно всі зміни терену, верхів’я тропічних дерев, а далі і наше провалля.

Обережно, ледь помітно посуваючись, ми всунулися у сховище. За нами негайно закрилися могутні металеві двері.

Щоб описати нашу зустріч з дядьком, потрібно не моїх письменницьких сил, а таланту великого автора. Гаська плакала, дядько вдавав суворого й постійно приговорював:

— Ну, ну, досить, досить! Розповідайте!

Але нам було не до розповідей. Ми хотіли якнайскоріше скупатися, причепуритися (це Гаська), відпочити.

Годину пізніше ми сиділи у вигідних фотелях і відповідали на дядькові запитання.

— Подробиці пізніше! — перебивав нам дядько. — А тепер відповідайте тільки на мої запитання, бо не маємо часу. За нами стежать, і у випадку потреби мусимо боронитися. Я вже провірив ваші мінерали. 87 % К7! Просто чудо. З такими сирівцями можу мати чистий К7 за кілька днів!

Що ж було розповідати на такі вимоги? Тож Семен з’ясував усе коротко:

— Що ж, дядьку! Поїхали чи полетіли і привезли. Нема про що балакати довго. А що чувати тут? Які зміни трапилися?

І дядько розповідав:

— Я не можу появитися в місті. Воно повне московських шпигунів. Але це дрібниця. Найгірше те, що вони обшукують нашу околицю. День-у-день провіряють гелікоптерами, літають ось туди, понад берег. Я розвідав, що ворог має спецвідділи, готові до бойових дій, як тільки відкриють місце нашого перебування. Тому я вистерігався висилати до вас будь-які вістки, бо ворог може їх підхопити і віднайти нас. Що ж, з уваги на це і ми зорганізували наші бойові групи. Хлопці як золото! Ціла околиця пристосована до бойової розвідки й до оборони. А теж і до дії, у висліді якої буде знищена кожна людина, що непрошено появиться в нашому терені. Тепер вам скажу: це хлопці з ОУН!

— Нема сумніву, — говорив далі дядько, — що й ворог має свої модерні засоби. Мусимо бути приготовані на важкі дні. А головне, слід нам готовити нашу основну зброю, довершити знищення московського царства. Тому мусимо докладно поділити нашу роботу і відповідальність. План маю готовий. Зважте, що ми самотні в цілому світі. Ніхто не важиться подати свій голос за нас, ніхто нам і не поможе.

Дядько ковтнув кави і продовжував:

— О, але коли ми осягнемо нашу ціль, і Московська імперія перестане існувати, тоді, друзі, не зможемо й обігнатися від приятелів. І в той час треба бути обережним! Та це вже інше діло. Хочете спати?

— Не шкодило б! — відповіла Гаська.

— Ми таки втомлені, хоч у космосі спали досхочу. Але ця зміна… — почав я.

— Тоді прийміть це, — перебив дядько й вийняв плящинку. — Від цього отверезієте і не будете й думати про сон!

Ми покорилися волі дядька, мабуть, він мав важливі причини до такого поспіху.

План дядька був такий: він сам з Семеном займеться виготовленням далекосяжних ракет для обстрілу московських міст. Гаська познайомиться з різнорідними приладами, а я… я маю стати на чолі бойових дій тут, на місці.

— Твоє життя, — звернувся до мене дядько, — відсьогодні не має для тебе ніякого значення! А для нас тільки до тієї міри, що ми не мали б заступника, якби ти згинув. Тож не смій згинути! Але теж не можеш допустити до ворожої перемоги. Перемогти мусиш ти — іншого виходу не маєш — зрозумів?

Я схопився:

— Так! Для справи я віддам усе…

— Тільки без шумних слів! Маємо перед собою дві години. Хто хоче, може спати. О годині восьмій зеро-зеро всі мають бути тут, у цій кімнаті!

Ми розійшлися. Ці дві години я не спав. Ще діяли дядькові пілюлі. Я не боявся мого завдання, бо його не знав. «Якось воно буде», — потішав себе, а поки що думав, як це приємно — бути на Землі, мати твердий ґрунт під ногами, ну й можливості! Поїхати колись у культурні міста, побачити дівчат, гарних та струнких.

Гаська і Семен? Що ж, космічний простір не придатний для виявів кохання!

Уранці дядько призначив Семена до звичної йому роботи, Гаську звільнив до полудня (хай ще відпочиває), зате зайнявся мною. Ми вийшли з підземелля в ліс.

— Наш терен, — пояснював дядько, — це праліс, за винятком невеличкої поляни над берегом кручі. У лісі нас ніякі літаки не відкриють. Зате на поляні краще не показуватися. По другій стороні поляни… ось там, бачиш?… це невеличка хата, по-бойовому замаскована. Це ніби давно покинута оселя якогось самітника. Довкола хащі й трава, та ні сліду людської ноги. А все ж таки це наш оборонний центр. З вікон видно цілу поляну, біля неї сцентралізована зброя, а під хатою наша розвідна централь. На пнях дерев на віддалі кількох кілометрів вміщена наша телевізійна система. Ніхто її не відкриє, бо апарати не більші квадратового сантиметра, заховані серед листя дерев. Усе, що діється в пралісі, відбираємо постійно