Читати книгу - "Чудесний генератор"

— Бач, соромно мені, — заперечив Потапич, погладжуючи засоромлено лисину.

— Та вони добрі хлопці…

— Не з руки воно, просити їх, — вів своє Потапич.

— Ні, не моє те діло.

Потапич хитро примружив ліве око:

— А моя стара такі вареники готує, те-те-те… І на тебе чекає, їй-право…

— Ні… хай йому біс.

Проте, Потапич помітив певну зміну інтонації.

— Вона, чуєш, Антоновичу, каже, і горілки трохи припасла…

Андрій Антонович замріяно прикрив очі; м-да, справа серйозна, нічого не скажеш. Чарка горілки перед варениками — це така обставина, що на неї не можна не зважити…

Розмова тривала по тому не довго. Андрій Антонович, все ще не погоджуючись і вдаючи сувору непохитність, зауважив:

— Не знаю, що з тобою і робити… Хіба ходім, подивимося. Там побачимо…

Ось внаслідок чого рівно о п’ятій годині цього дня Андрій Антонович і сторож Потапич ішли рядком, про щось таємниче радячись. Вони простували до лабораторії. Саме тоді побачив їх Рома, що поспішав кудись у своїх справах. Рукав його піджака був залитий молоком, очі втомлені.

— Тетяну Гаврилівну не бачили, Андрію Антоновичу? — спитав він на ходу.

— Ні. А ви зараз не працюєте там, у лабораторії? Прибрати б треба, — відгукнувся Андрій Антонович.

— Та ні, де там працювати… Можете прибирати, — відповів Рома вже здаля.

Андрій Антонович повернувся до Потапича:

— І що мені з тобою робити? Чуєш, не працюють вони…

Але Потапич навіть зрадів з цього повідомлення:

— Та ходім уже, ходім…

Здавалося, він аж тремтів від чекання. А Рома мчав уже далі. Тетяни Гаврилівни не було ніде. Замість неї Рома побачив попереду себе Раю, що йшла кудись з книжкою. Він наздогнав її:

— Як справи, Раю? Як почуваєте себе? А я замотався з цими коровами.

— А це ви, Ромо? — Рая підвела очі на Рому — і відразу голосно розсміялася:

— Хто це вас так розробив, Ромо?..

Вона сміялася голосно й весело, дивлячись на Рому. Той розгубився. Він оглянув себе, свій костюм і непевно пояснив:

— Та я ж кажу, що дуже замотався… от і той… залився молоком… бідон переносив.

— Ні, я не про те, не про те… — Рая ледве стримала сміх. — Де це ви так обличчя собі пофарбували?

Рома схопився руками за щоку:

— Хіба вимазався?

— Ой, знов не те. Дивіться, одна половина обличчя засмагла, аж коричнева. А друга біла-біла… ой, я не можу, ой!..

Рома згадав. Так, він і досі не встиг просвітити другу половину обличчя. Зовсім забув. І дивно — ніхто в сьогоднішній метушні не помічав цього, крім одного Олеся. Треба ж так, щоб потрапити з різнокольоровим обличчям на очі Раї — і щоб вона це помітила… От не таланить!

— Раєчко, це я тоді… ну, от коли ви просвічувалися, то й я… тільки не встиг, ті чортові пацюки завадили, — мурмотів Рома, — я зараз дороблю… от, відшукаю Тетяну Гаврилівну, і побіжу до лабораторії…

Але Рая не слухала, її душив сміх. Вона поглянула ще раз на сконфужене різнокольорове обличчя Роми, розсміялася ще більше, безпорадно махнула рукою і пішла. Плечі її здригували від сміху.

Рома дивився їй услід і терзався. Ну навіщо він тоді почав це? Чому не закінчив, почавши. Остаточно скомпрометував себе в очах золотоволосої Раї… Був підняв свої акції, врятовуючи Раю від пацюків, — адже вона була така вдячна, така ласкава! — а тепер ось знов усе втрачено… Ні! Далі так тривати не може. Ось зараз він відшукає Тетяну Гаврилівну, скаже їй, що треба — і помчить до лабораторії. Швидше, швидше…

І, прикриваючи рукою білий бік обличчя, Рома помчав далі, маючи за свою остаточну мету лабораторію й генератор.

Так розвивалися події, поки Містер-Пітерс з Ганною влаштовувалися в одній з кімнат клубу. Вони вибрали кімнату осторонь зали, де стояв приймач і звідки вечорами технік транслював до зали радіомузику. Містер-Пітерс поставив телевізор на стіл:

— От, зараз побачите все, Ганно. Зараз я увімкну його — і побачите. І зрозумієте. Сідайте поки що. Та дивіться уважніше.

Останній заклик був, безумовно, необов’язковим, бо Ганна, зацікавлена вкрай, і без того не відводила погляду від нового апарата. Він нагадував радіоприймач: лампи, котушки, складні й заплутані з’єднання дротами, ручки настроювання. А впоперек усього апарата лежала довга скляна грушка, щось подібне до скляного конуса, скерованого найширшою частиною до спостерігача. Це дно було не прозоре, на нього був нанесений шар якоїсь блискучої маси. Містер-Пітерс, налагоджуючи прилад, вказав Ганні на дно конуса.

— От сюди дивіться, Ганно. Це — удосконалена трубка Брауна. Саме тут, на цьому дні трубки, дні оцієї грушки, — ми й бачитимемо все, що відбувається в лабораторії.

— От, у цьому склі?

— Ага, ага. Дивіться.

Ще кілька загадкових для Ганни маніпуляцій — і в приладі засяяли лампи. В широкій частині скляного конуса з’явилося світло. Тонесенький промінь виник з горла грушки і вперся в скляне дно. Містер-Пітерс, поглядаючи на нього, повернув ручку. Тонесенький промінь рвучко сіпнувся вбік, він заколивався швидше, швидше — і його немов не стало. Бігаючи по скляному дну грушки, його світлова плямка спочатку виписала кілька кривих ліній, потім все злилося в тремтячий світловий туман. На скляному дні створився світлий прямокутник. Ним щось пливло, якісь неясні обриси, якісь тіні. Все це тремтіло й коливалось.

Ганна не зводила очей. Кучеряве чорне пасмо її волосся впало їй на лоб, але вона не помічала цього. Дивне видовище було перед нею.

Тіні й неясні обриси, що до того пливли у прямокутнику, спинилися. Ось посередині прямокутника Ганна пізнала знайомі риси генератора, що стояв у лабораторії. Так, так, так, ось і іскри, що злітають з антени… За генератором видно було закриті