Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

мені подумалось: якщо механік не така вже порядна людина, то узгодженість його другої версії з Альбертининими поштівками не варта дірки з бублика, бо що ж іще посилати з Версалю, як не Палац чи Тріанон, якщо поштівки вибирав не естет, закоханий у якусь статую, або дурень, який віддає перевагу «видові» на станцію конки або на Шантьєрський двірець. І то ще й даремно я взиваю його «дурнем», бо такі поштівки не завше купляє якийсь турок, просто так, навмання, як документ своїх відвідин Версалю. Людям інтелігентним, митцям по дворічному проживанні у Сієні, Венеції, Ґренаді, все там увірювалось, і вони казали про найзадрипаніший омнібус, про перший-ліпший вагон: «Що за краса!» Потім ця пошесть минула, як минає багато інших. Я не певен, чи не відбувається поворот до трактування «руйнації шляхетних забутків старовини як блюзнірства». У кожному разі вагон першого класу вже не вважається апріорі за щось досконаліше, як венеційський Святий Марко. І хоч можна почути: «У цьому й полягає життя, озиратися назад неприродно», але віз і нині там. Про всяк випадок, цілком покладаючись на шофера і воліючи, щоб Альбертина не могла посіяти його в дорозі (причому він не посмів би їй відмовити з остраху видатися шпигуном), я відпускав її на прогулянку лише під наглядом Андре, хоча донедавна мені вистачало самого шофера. Я навіть дозволив їй під той час (на що не здобувся б згодом) вибратися на три дні лише вдвох із шофером до Бальбека, — так їй кортіло промчати всю дорогу на самому автомобільному шасі та ще й на повному газі. Три дні я був зовсім спокійний, хоча ціла злива листівок, які вона посилала, дійшла до мене, через погану роботу бретонської пошти (доброї влітку, а взимку вкрай розладнаної), аж за тиждень після повернення Альбертини та шофера (вони виявилися такими невтомними, що того ж таки ранку, ніби нікуди й не їздили, відбули звичайну прогулянку). Я був радісінький, що Альбертина їде сьогодні до Трокадеро на той «галаранок», а надто заспокоєний тим, що її супроводжує Андре.

Викинувши після відходу Альбертини все це з голови, я пристав біля вікна. Спершу панувала тиша, тільки свищик перекупника хляків і трамвайні дзвінки розтинали повітря в різних октавах, ніби бренькіт клавішів фортепіано у сліпого ладнача. Помалу-мало можна було розрізнити ще й інші мотиви, до них долучалися нові. Засюрчав новий свищик, сигнал якогось перекупника (я так і не вгадав, чим він торгував), цей звук дуже скидався на трамвайний дзвінок, а що він не даленів, то здавалося, ніби то озивається якийсь трамвай, позбавлений руху або вибитий із колії, покинутий здихати, як поранене зойкотливе звірятко.

І тут у мене виникло враження, що якби я мав колись покинути цю аристократичну дільницю — не помінявши її на зовсім простонародну, — вулиці й бульвари середмістя, де великі фруктові, рибні та інші крамниці споживчих товарів робили б непотрібними зазови перекупників, та й не чутно їх було б, здавалися б мені мертвими, незаселеними без усіх цих літаній дрібних ремесел та мандрівних трактирів, позбавленими оркестри, яка так голубить мені слух уранці. Тротуаром пройшла не дуже елегантна (або споганена модою) жінка в занадто ясному сакпальті з козиного хутра; ба ні, то не жінка, то шофер, запакований у козячий кожух, добирався на батьківських до свого гаража. Випущені зі своїх готелів, крилаті посланці, у веселкових барвах, щосили гнали на роверах до вокзалів, щоб перейняти пасажирів, прибулих ранковими потягами. Часом хлипала якась скрипка — то проїздило авто або википала вода в моєму електрочайнику. Серед цієї симфонії дисонансом бриніла якась старомодна «арія»: заступаючи цукерницю, яка зазвичай пригравала собі на торохкавці, цяцькар, до очеретяної сопілочки якого був примоцьований паяц, непосидючий брикун, обносив інших паяців і, не звертаючи уваги на ритуальну декламацію Григорія Великого, на реформовану Палестринину[33] каденцію та ліричний речитатив модерністів, виспівував на все горло, ніби відсталий шанувальник чистої мелодії:

Спішіте, татусі, не гайтеся, неньки, Утіште дитятко ваше маленьке! Я сам їх роблю і сам продаю, І сам пхаю гріш у торбу свою. Тра-ля-ля, тір-лі-лі-лі! Налітайте в ока млі. Гей, малі!

Маленькі італійченята в беретах не пробували змагатися з цією aria vivace[34] і лише мовчки тицяли свої статуетки. Аж це військова флейта змушувала цяцькара відступити, цяцькар співав уже невиразніше, хоча й досі presto[35]: «Спішіте, татусі, не гайтеся, неньки!» Чи не була ця флейта одним із драгунів, яких я чув уранці у Донсьєрі? Та ні, бо музику супроводжували слова: «Реставратор фаянсу і порцеляни! Реставрую шкло, мармур, кришталь, кість, слонівку та старожитності! Кому потрібен реставратор?» У різника, де ліворуч яснів ореол сонця, а праворуч висів цілий віл, різницький челядник, дуже височенний і хортуватий білявець, чия шия стирчала з блакитного коміру, запаморочливо швидко й побожно розкладав по один бік чудові волові філе, а по другий — озаддя найнижчого ґатунку, а також важив їх на лискучих терезах, увінчаних хрестом, з якого спливали зграбні ланцюжки. І хоча потім він уже тільки виставляв на вітрину нирки, полядвицю, битеники, він більше скидався на прекрасного янгола, який у день Страшного Суду провадитиме на послугах у Бога поділ на добрих і злих за їхніми якостями і важитиме душі. І знов заячала ледь чутна і тонесенька флейта, вістуючи вже не погибель, що її так лякалася Франсуаза за кожним разом, коли перед очима в неї парадувала кавалерія, а «реставрації», обіцяні простакуватим або хвацьким «антикваром», ніяким не реставратором, а просто майстром на всячину. Пекарки притьмом накладали батони і розносили їх у кошиках на «підобіди», а молочарки моторно вішали на свої гачки начиння з молоком. Чи не давала мені про цих дівчаток найдостотніше уявлення журна їхня міна? Чи не здалася б мені зовсім іншою абияка з них, коли б я міг утримати нерухомо кілька хвилин при собі одну з цих істот, яких я бачив лише в крамниці