read-books.club » Сучасна проза » Задуха 📚 - Українською

Читати книгу - "Задуха"

244
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Задуха" автора Чак Паланік. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 64
Перейти на сторінку:
було телевізора, і відеоігор, і соків манго-папайя; у них не було магнітофонів і музики. У них навіть взуття не було. І щодня — все одне й те саме.

— Ці хлопчики, — кажу я, помахуючи кочергою, — це були звичайнісінькі діти. Точнісінько такі, як і ви. Точнісінько такі.

Я дивлюся на дітей, стараючись піймати їхні погляди.

— І ось одного разу маленький сажотрус виявляв у себе на інтимному місці якусь болячку. Маленьку виразку. І та виразка не проходила. А потім вона метастазувала в живіт по сім’яних міхурцях. А потім було вже занадто пізно.

Усе це — витрати моєї медичної освіти.

Я говорю: іноді їх намагалися врятувати, цих хлопчиків. Ампутувавши їм мошонку. Але це було ще до того, як винайшли анестезію. Та й лікарень справжніх не було. Тоді, у вісімнадцятому столітті, цю пухлину називали «сажовими бородавками».

— І ці сажові бородавки, — кажу я, — були першою, описаною в медицині, формою раку.

Потім я запитую, чи знає хто-небудь, чому рак називається раком?

Жодної руки.

Я кажу:

— Зараз викликатиму вас, як на уроці.

Там, у коптильні, міс Лейсі провела рукою по своєму вологому волоссю і сказала:

— А що? — Нібито це було зовсім невинне запитання, вона сказала: — А що, в тебе немає іншого життя за межами цієї музейної колонії?

І я кажу, витираючи пахви своїм напудреним париком:

— Давай не будемо про це, гаразд?

Вона збирає в гармошку свої колготки, як це завжди роблять жінки, щоб було зручніше їх надівати. Вона мовить:

— Такий анонімний секс — явний симптом секс-одержимості.

Мені це бачиться по-іншому. Я скоріше себе уявляю плейбоем а-ля Джеймс Бонд.

І міс Лейсі каже:

— А ти впевнений, що Джеймс Бонд не був довершеним сексоголіком?

Мені треба було сказати їй правду: що я щиро захоплююся сексуально заклопотаними людьми, схибленими на сексі. У світі, де кожне боїться сліпої фатальної випадковості або раптової хвороби, людина, одержима сексом, тішиться думкою, що вона ж бо знає, що саме їй може загрожувати. Таким чином, вона до якоїсь міри контролює свою долю і приблизно уявляє, якою смертю помре.

Виходить, що одержимість сексом — це також своєрідна профілактика. Застереження.

В усякому разі, тобі не доводиться губитися в здогадах, що тебе очікує в кінці. Смерть не застукає тебе зненацька. Ти завжди до неї готовий. Можна навіть сказати, що ти заздалегідь її запланував.

А якщо серйозно, то це ж шикарно — щиро вірити, що ти будеш жити майже вічно.

Дивись також: лікарка Пейдж Маршалл.

Дивись також: Іда Манчіні.

Насправді секс — це секс, тільки коли в тебе щоразу новий партнер. Інакше це вже не секс. Першого разу — це єдиний раз, коли ти сприймаєш усе тілом і головою. Навіть на другій годині цього першого разу твої думки вже відволікаються від процесу. А коли ти відволікаєшся, пропадає найголовніше — анестезуюча дія від анонімного сексу, яка буває тільки першого разу.

Чого б Ісус ніколи не зробив?

Але я нічого не сказав міс Лейсі. Я сказав тільки:

— Як мені тебе знайти?

Я говорю дітлахам, що рак називається раком, бо коли пухлина починає рости в організмі, коли вона проростає назовні крізь шкіру, вона схожа на червоного краба. А коли цей краб розкривається, всередині він білий, у кров'яних прожилках.

— Лікарі намагалися врятувати цих хлопчиків, — кажу я притихлим дітлахам, — але вони однаково страшенно мучились. І що було потім? Хто скаже?

Жодної руки.

Я кажу:

— Ясна річ, вони помирали.

Я кладу кочергу назад у камін.

— Ну, що? — кажу. — Є запитання?

Запитань немає, і я їм розповідаю про псевдонаукові дослідження того часу, коли вчені голили мишей налисо і мастили їх кінською спермою. Вони намагалися знайти докази, що крайня плоть викликає рак.

Підводиться дюжина рук, і я кажу:

— Хай учителька вам розповість.

Гівняна, треба гадати, була робітка: голити налисо бідолашних мишей. І шукати табуни необрізаних коней.

Дивлюся на годинник на камінній полиці. Наші півгодини добігають кінця. За вікном усе, як і раніше: Денні сидить у колодках. Часу в нього небагато — до першої. До Денні підходить бродячий пес, задирає лапу, і струмінь жовтої сечі, що парує, ллється просто в дерев'яний черевик Денні.

— І ось іще що, — кажу я, — Джордж Вашингтон тримав рабів і ніколи не рубав вишневі дерева, і взагалі, він був жінкою.

Вони вже рушають до виходу, і я кричу їм навздогін:

— І не чіпайте цього хлопця в колодках! — Я кричу їм навздогін: — І облиште трусити яйця в курятнику!

Я кричу їм навздогін: коли будете в сироварні, запитайте там у головного «сирника» — себто сировара, — чому в нього очі червоні, а зіниці розширені. Запитайте в коваля, чому в нього вени в якихось цятках. Я кричу їм навздогін, цим дрібним рознощикам усякої зарази, цим ходячим інфекціям: веснянки і родимки — з них розвивається рак. Я кричу їм навздогін:

— Сонце — ваш головний ворог. Отож ви краще тримайтесь у затінку.

Розділ двадцять дев’ятий

Тепер, коли Денні до мене переїхав, каміння валяється по всьому будинку. Якось я знайшов у холодильнику шматок чорного з білим граніту. Денні тягає додому осколки базальту, його руки вічно забруднені червоним від оксиду заліза. Він тягає додому брукові камені, загорнуті в рожеву дитячу ковдру, і гладеньку річкову гальку, і кварцити, що іскряться слюдою, — він підбирає їх по всьому місту і привозить додому на автобусі.

Ці камені — названі діти Денні. Вже набирається ціле покоління.

Денні тягає додому піщаник і вапняк. Повна ковдра каміння — щовечора. У дворі він їх миє під шлангом. Складує їх за диваном у вітальні. Розкладає по кутках у кухні.

Щовечора я приходжу додому після важкого трудового дня у вісімнадцятому столітті, і на обробному столику поряд із раковиною на кухні лежить великий шматок лави. А в холодильнику, на другій згори полиці, — сірий бруковий камінь.

— Слухай, друже, — кажу я Денні, — там, у холодильнику, якийсь камінь.

Денні виймає з посудомийної машини теплі чисті камені й витирає їх кухонним рушником. Він мовить:

— Ти ж сказав, що це моя полиця. — Він говорить: — І це не просто якийсь камінь. Це граніт.

— Але чому в холодильнику? — запитую.

І Денні каже:

— Тому що в духовці вже немає місця.

Духовка заповнена камінням. Холодильник — також. Кухонні шафочки вже не витримують ваги і зриваються зі стін.

Спершу малось на увазі, що це буде один камінь за вечір, але Денні — захоплива натура.

1 ... 41 42 43 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Задуха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Задуха"