Читати книгу - "Тінь Каравели"

На полі розгорталися яскраві колони. Між ними метався на зеленому «газику» якийсь дядько в білому костюмі і кричав у бляшаний рупор команди. По-моєму, він тільки заважав. Але скоро дядько поїхав, колони завмерли, лише величезні прапори ляскали на вітрі. Взвод старшокласників, одягнутих у гімнастерки, пальнув у повітря з гвинтівок, злетіло кілька ракет, оркестр заграв першотравневу пісню «Москва моя», і фізкультурники знову перешикувалися. Ті, хто був у червоних майках, утворили велику зірку. На трибунах закричали «ура».

Все було так чудово! Коли закінчився парад, почалися різні виступи. Мені понад усе сподобалися хлопці зі справжніми шпагами і в глухих шоломах. Вони влаштували цілий бій. А ще маленькі дівчатка з величезними кольоровими м'ячами (от би мені такий!).

Я забув про гарячих мурах, що кусали мене за литки, і тільки машинально почухував ногу об ногу. Здається, це дратувало літнього громадянина, але мені було байдуже. Радісне свято оточувало мене, сяяло і гриміло.

І ще одна велика радість була тут, зі мною. Справжня велика морська пряжка. Я весь час начищав її об м'який вельвет штанів і сам не помітив, як темна мідь перетворилася в шматочок сонця. Вона сяяла так само яскраво, як труби оркестру.

Оркестр був недалеко: праворуч від мене, на цій же трибуні. Коли закінчилися виступи й оголосили перерву перед футбольним матчем, я вирішив пройти повз музикантів: все як слід роздивитися.

Не дуже легко було проштовхатися у людському потоці, але я зумів. І опинився перед барабаном.

Ух який це був велетень! Як я завбільшки! З мідною тарілкою на маківці, з тугими гвинтами на голубих боках і гладкою сірувато-білою шкірою. Поважний, як генерал. Я, звичайно, не втримався. Взяв та й стукнув кулаком по його пружному пузу. Барабан добродушно загув. А його господар — прищуватий дядько у пом'ятому картузі, — не втрачаючи лінивої нудьги на обличчі, підняв стукачку й дав мені по шиї.

Було не боляче. Стукачка виявилася м'якою і ворсистою. В першу хвилину я сприйняв усе спокійно. Крутнув головою і пішов далі. І лише біля фанерного кіоска, в черзі за склянкою ягідного морсу, я відчув, як наростає стрімка й важка образа. За що він мене так? Хіба я щось погане зробив? Адже я зачепив не скляну вазу, не крихкий прилад! Гупнув по барабану, який для цього й зроблений. По ньому тисячу разів підряд луплять важкою стукачкою і нічого не трапляється. А тут за один разочок — по шиї!

Мені навіть плакати захотілося, слово честі. Я вийшов з черги і сів на траву.

Та що йому, цьому типові, шкода, чи що? От коли б я був барабанщиком, я б усім давав стукати. Нехай хоч з усього стадіону збираються хлопці. Тільки нехай не лізуть купою, а стають у чергу. Стукнув разочок — і відходь. Я знаю, що ніхто б навіть не змахлював і не бив би двічі підряд.

Я пішов зі стадіону. Навіщо мені це свято, коли на ньому найголовнішим музичним інструментом командує прищуватий жаднюга.

Подумаєш, музикант! П'яниця, напевно. І дурніший від своєї стукачки. Такого й на кілометр не підпустили б до оркестру, який грав П'яту симфонію!

Ця думка мене втішила так, ніби я помстився злому барабанщику. Крім того, у мене була пряжка. Однієї цієї радості вистачило б на цілий день. Я перестав сумувати і пішов додому.

Вдома я показав свій скарб матері. І почав зітхати, що пряжка є, а ременя немає. Як носити пряжку? Не пришивати ж до малинового пуза мого комбінезона.

— Та гаразд уже, — сказала мати. Вона розуміла. Знала, як для мене важливо все, що пов'язане з морем.

Ми пішли в комірчину, і мати витягла з-під усілякого мотлоху стару шкіряну валізу. Вона була геть порізана: шматками цієї шкіри у недавні воєнні роки підшивали валянки. Але мати була просто чарівниця. Взяла великі ножиці і якимось чином примудрилася викроїти з чемоданної кришки широку пряму смугу.

Гачок для пряжки я зробив сам з алюмінієвого дроту.

Через півгодини я красувався на подвір'ї, підперезаний флотським ременем. Хлопці зітхали і зі стриманою заздрістю мацали випуклий якір.

— Дай поміряти, — попросив Толик. А втім, без будь-якої надії. І не тому, що ми були ворогами. Просто смішно було думати, що людина, яка щойно одержала скарб, може дати його в чужі руки.

… З Толиком, до речі, я помирився. І знаєте як? Завдяки Таїсії Тимофіївні.

У Толика через неї була купа неприємностей. Він жив із Таїсією Тимофіївною на одному поверсі, і вона постійно нашіптувала на нього матері — крикливій неласкавій тітці Дарці. Тітка Дарка працювала вахтером у депо, поверталася з чергування стомлена, зла й била сина, не розібравшись, винен він чи ні. А Толин вітчим не втручався: він побоювався своєї дружини.

Останній раз Толі перепало за мисливський капсуль, який вибухнув біля дверей Таїсії Тимофіївни. Толя був ні при чому: капсуль підклав Диркнаб. Але не міг же Толя виказати Диркнаба!

Він вирішив помститися. Намалював на аркуші з зошита відразливе опудало, написав «Таїся — потвора» і пришпилив малюнок до сусідчиних дверей. Таїсія Тимофіївна не здіймала галасу. Вона акуратно склала аркушик, а ввечері показала його Толиній матері. Дарма Толя вимагав: «Доведіть, що це я намалював, а тоді вже бийте!» Йому дісталося так, що навіть на подвір'ї було чути, як він репетує.

І тоді Толя придумав хитру й жорстоку помсту.

Біля вікна Таїсії Тимофіївни висів великий фарфоровий градусник. Вона ним дуже дорожила. Градусник був німецький, його привіз з Німеччини чоловік Таїсії Тимофіївни. Сусіди заздрили: прокинешся вранці, глянеш за вікно і одразу бачиш, тепло чи холодно. Дуже зручно. Фарфорову шкалу градусника прикрашали голубі квіточки і завитушки. Вважалося, що він старовинний і дуже цінний.