Читати книгу - "Аеліта"

За інших часів якийсь юний поет неодмінно надихнувся б його недоладною постаттю з шарфом, яка бреде серед снігових хмар. Але часи тепер були не ті: поетів захоплювали не снігові бурі, не зірки, не надхмарні країни, а стук молотів по всій країні, шипіння пилок, шурхіт серпів, свист кіс, — веселі земні пісні.

Минуло півроку від того дня, коли Лось повернувся на Землю. Вщухла цікавість, що охопила весь світ, коли з’явилась перша телеграма про прибуття з Марса двох людей.

Лось і Гусєв з’їли належну кількість страв на ста п’ятдесяти бенкетах, вечерях і вчених зборах. Гусєв виписав з Петрограда Машу, вбрав гарно, як ляльку, дав кількасот інтерв’ю, завів мотоцикл, почав носити круглі окуляри, півроку роз’їжджав по Америці та Європі, розповідаючи про бійки з марсіанами, про павуків і про комети, про те, як вони з Лосем мало не полетіли на Велику Ведмедицю, — і, повернувшись у Радянську Росію, заснував «Товариство для перекинення бойового загону на планету Марс з метою врятування решти його трудящого населення».

Лось у Петрограді на одному механічному заводі будував універсальний двигун марсіанського типу.

О шостій годині вечора він звичайно повертався додому. Вечеряв сам. Перед сном розкривав книгу, — дитячим белькотінням видавалися йому рядки поета, дитячим базіканням вигадки романіста. Погасивши світло, він довго лежав, дивився в темряву, — текли, текли самотні думки.

Як і завжди в цей час, Лось ішов сьогодні набережною. Хмари снігу звивалися догори в бурхливу хурделицю. Курились карнизи, дахи. Хиталися ліхтарі. Забивало дух.

Лось зупинився і підвів голову. Вітер розірвав хуртовинні хмари. В бездонно-чорному небі переливалася зірка. Лось дивився на неї несамовитим поглядом, — промінь її ввійшов у серце… «Тумо, Тумо, зірко печалі…» Рухливі кінці хмар знову затулили безодню, сховали зірку. В ту коротку мить у пам’яті Лося з жахною ясністю майнуло видіння, яке він досі ніколи не міг втримати…

Крізь сон почувся шум — наче сердите дзижчання бджіл. Пролунали різкі удари — стук. Аеліта у сні здригнулася, зітхнула, прокидаючись, і затремтіла. Він не бачив її в темряві печерки, тільки відчував, як калатає її серце. Стукіт у двері повторився. Знадвору пролунав голос Тускуба: «Візьміть їх». Лось схопив Аеліту за плечі. Вона ледь чутно сказала:

— Муже мій, Сину Неба, прощай.

Її пальці швидко ковзнули по його обличчю. Тоді Лось навпомацки почав шукати її руку і забрав у неї флакончик з отрутою. Вона швидко, швидко — одним подихом — забурмотіла йому на вухо:

— На мені заборона, я посвячена цариці Магр… За стародавнім звичаєм, за страшним законом Магр, дівчину, яка порушила заборону посвячення, кидають у лабіринт, у колодязь. Ти бачив його… Але я не могла опиратися коханню Сина Неба. Я щаслива. Дякую тобі за життя. Дякую тобі, муже мій…

Аеліта поцілувала його, і він відчув гіркий запах отрути на її губах. Тоді він випив рештки темної вологи, — її було ще багато у флакончику. Аеліта ледве встигла торкнутися його. Удари в двері примусили Лося підвестися, але свідомість зникала, руки й ноги не слухались. Він вернувся до постелі, упав на тіло Аеліти, обхопив його. Він не ворухнувся, коли в печерку зайшли марсіани. Вони одірвали його від дружини і понесли. Останнім зусиллям він рвонувся за краєм її чорного плаща, та спалахи пострілів, тупі удари відкинули його назад, до золотих дверцят печери…

Долаючи вітер, Лось побіг набережною. І знову зупинився, закружляв у снігових хмарах і, так само, як тоді, — у пітьмі всесвіту, — крикнув:

— Жива, жива… Аеліто, Аеліто…

Вітер шаленим поривом підхопив це вперше вимовлене на землі ім’я, розвіяв його серед бурхливих снігів. Лось сховав підборіддя в шарф, засунув руку глибоко в кишеню, побрів, хитаючись, додому.

Біля під’їзду стояв автомобіль. Білі мухи крутилися в димних стовпах його ліхтарів. Чоловік у кошлатому кожусі пританцьовував морозними підошвами на тротуарі.

— Я по вас, Мстиславе Сергійовичу, — крикнув він весело, — сідайте в машину, їдьмо.

Це був Гусєв. Він нашвидку пояснив: сьогодні, о сьомій годині вечора, радіотелефонна станція жде — як і весь цей тиждень — подачі невідомих сигналів надзвичайної сили. Шифр їх незрозумілий. Цілий тиждень газети всіх частин світу зайняті здогадами з приводу цих сигналів, — є припущення, що вони йдуть з Марса. Завідувач радіостанції запрошує Лося сьогодні ввечері прийняти таємничі хвилі.

Лось мовчки стрибнув у автомобіль. Шалено затанцював лапатий сніг у конусах світла. В обличчя різонув хуртовинний вітер. Над сніговою пустелею Неви палала бузкова заграва міста, сяйво ліхтарів уздовж набережних — вогні, вогні… Вдалині вила сирена криголама, що десь ламав лід.

В кінці вулиці Червоних Зір, на сніговій галявині, під деревами, що аж свистіли од вітру, біля будинку з круглим дахом, автомобіль зупинився. Пустельно вили ґратчасті вежі й дротяні сітки, що потонули в снігових хмарах. Лось навстіж розчинив заметені снігом двері, зайшов у теплий будиночок, скинув шарф і капелюх. Рум’яний гладкий чоловік почав щось пояснювати йому, тримаючи його червону від холоду руку в теплих пухких долонях. Стрілка годинника підходила до сьомої.

Лось сів біля приймального апарата, надів навушники. Стрілка годинника повзла. О час, квапливі удари серця, крижаний простір всесвіту!..

Повільний шепіт почувся в його вухах. Лось одразу заплющив очі. Знову повторився віддалений, тривожний, повільний шепіт. Повторювалось якесь дивне слово. Лось напружив слух. Ніби тиха блискавка, пронизав йому серце далекий голос, який неземною мовою печально повторював:

— Де ти, де ти, де ти, Сину Неба?

Голос замовк. Лось дивився перед себе побілілими, розширеними очима… Голос Аеліти, голос кохання, вічності, голос туги летить по всьому всесвіту, гукає, кличе, — де ти, де ти, кохання…

1922

Етруски — стародавній народ, який жив у Північній Італії. Знайдені під час розкопок в етруських містах великі керамічні вази — амфори — використовували