read-books.club » Сучасна проза » Дім з вітражем 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім з вітражем"

133
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дім з вітражем" автора Жанна Слоневська. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 56
Перейти на сторінку:
Шкода, що глядачі ніколи її не побачать.

— Чому ти не стала актрисою?

— Я хотіла бути важливішою. Помреж — це як залізничний диспетчер, усе залежить від нього.

— Чому в тебе нема ні чоловіка, ні дітей?

— Усе моє життя — це театр.

— Як виглядає те, що під театром?

— Зажди хвильку, — вона пересунула два повзунки на пульті, поспішно запалила сигарету.

— То було чистісіньке божевілля, — прошептала вона, — ніякої підготовки, ніякого захисного одягу, два слабенькі ліхтарики. Після вечірньої вистави, тобто в найнебезпечніший час, коли більшість мешканців міста купається, тому рівень води помітно піднімається.

— Хто? — так само пошепки запитала я.

— Твоя мама, я і молодий сценограф.

— І як?

Вона не відповіла, уважно вдивлялася в екран — я знала, що вона не завжди могла розмовляти під час роботи. Лився голос Кармен на сцені, текли струмені Полтви в колекторі під театром, розпливалося зображення на екрані телевізора, силуети акторів зникали, замість них з’являлася шипляча сіра вода.

— Знову те саме! — крикнула Наташа. — Електрик! Коли вже нарешті звільнять цього ледацюгу?

Зі сцени долинув підозрілий звук, схожий на собаче виття. Його було чути на тлі арії Кармен, і мені здавалося, що він навіть потрапив у правильну тональність, хоч я і усвідомлювала, що не знаюся на таких речах. Невдовзі на екрані знову з’явилися актори.

— Ця боротьба мені потрібна, щоб не впасти у зарозумілість, — сказала одна з актрис по-українськи. — Я відчуваю в собі страх, багато вогню й енергії.


Тоді вони втрьох ішли тим самим проходом під сценою, що його я пізніше випадково відкрила, — це було через два роки після «Аїди», під час якої помер один із глядачів, і за два тижні до «Кармен» — останньої опери моєї Мами.

Перед цим у гримерці розігралася невелика сцена. Після вистави Микола прийшов туди і чекав, поки Мама перевдягнеться і зніме макіяж. Протягом деякого часу в них не траплялося нагоди спокійно порозмовляти, протягом деякого часу вона не заходила до нього в майстерню: політична діяльність з’їдала всі її вільні години. Він був злий: йому перестало вистачати її несподіваних візитів, невизначеного статусу їхніх стосунків. Злість настільки накипіла в ньому, що навіть звуки її голосу не принесли очікуваного катарсису. Він прийшов, щоб отримати від неї певну заяву-ствердження, щоб накреслити спільні плани. Тож коли вона сіла навпроти, він запитав, чи вона його кохає — а вона мовчала і дивилася вбік. Запитав, чи вона за нього вийде — а вона навіть не ворухнулася. Тоді він підійшов до неї і стиснув за зап’ястя. Вона здригнулася, але й далі мовчала. Сам вражений тим, що робить, він дивився на її посіріле лице — і стискав дедалі сильніше.

— Скажи: «Я тебе кохаю!».

Вона сказала — тихо і не дивлячись йому в очі, і тоді він зрозумів, що йому йшлося зовсім не про це. Він відпустив її руки, пішов нагору, покликав Наташу. Утрьох вони випили чвертку горілки і вирішили випробувати підземний прохід.


Канал під театром був у доброму стані: високі півкруглі склепіння, широкі доріжки тільки де-не-де звужувалися, а стеля спускалася нижче. Колись колектор сполучався з підвалами будинків, на стінах було видно забетоновані квадратні входи, вони обмацували їх у пошуках опори, проводили пальцями по цих сліпих отворах. Під ногами було слизько, вони спотикалися об щурів, попереду йшла Маріанна, нав’язувала їм свій ритм. Вона високо тримала ліхтарик зі старомодним козирком, а коли рука втомлювалася, ненадовго опускала його вниз, і тоді розвіяні складки сукні приглушували і без того слабенький вогник.

Вони звернули з широкого шляху, йшли зігнувшись у три погибелі, прохід став дуже вузьким, це їх надзвичайно стривожило — і вони відступили назад, до широкої «вулиці», повернули в інше відгалуження.

Тепер попереду йшов Микола, тримаючи ліхтарик, за ним ішла Наташа, у самому кінці — Маріанна, теж із ліхтариком. Вода піднімалася все вище, гуркіт ріки заглушав голоси і думки, вони рухалися прямо, присвічуючи поперед себе, тунель вів усе вище, вони пройшли повз великий водоспад, справа з’явився наступний тунель, вони опинилися поблизу вододілу.

Усі трохи опам’яталися і почали шкодувати, що вв’язалися в цю пригоду.

— Та ми, здається, під моїм будинком! — вигукнула Маріанна, наближаючи лице до них двох, щоб її почули. Тоді Микола вище підняв ліхтарик — як сценограф він був зобов’язаний знатися й на освітленні — і на очах у Маріанни поцілував Наташу в губи. Маріанна відсахнулася. Наташа відповіла на поцілунок. Вони розвернулися і, не сказавши ні слова, почали повертатися в бік театру. По дорозі Микола ще кілька разів зупинявся, піднімав ліхтарик і цілував красиву помічницю режисера.


Я дійшла до того самого місця — туди, де було видно виворітний бік, підкладку нашого будинку, — і ця думка мене окрилила. Я ніби відразу повірила, що вмію проходити крізь стіни, долати, як хвиля, бетон, дерево і скло, що зараз зможу притулитися до теплого обвислого живота Аби, яка спала у своєму ліжку всього лише кілька ярусів над нами. Жінка, яка прямувала переді мною, обернулася, показала мені кам’яні сходи, що вели нагору, я охоче почала по них підніматися, переживаючи тільки, чи люк, через який ми мали вийти назовні, не занадто близько до поста міліції, та чи міліціонери, які там чатують, не заберуть нас просто з підземелля до однієї зі своїх похмурих катівень.

Я перевела на дрантя твої чорні жакардові колготи, Мамо, забруднила спідницю, а холодні сходи все не кінчалися, вели нас усе вище, мені перехоплювало подих, навколо посвітлішало і потеплішало, сходи вже були не кам’яні, а дерев’яні, так само круті, важкі, важкі, важкі для малесеньких, дуже маленьких ніжок — не більш ніж тридцять третього розміру. Саме такі були в ліліпуток у синіх комбінезонах, які прошмигували по дерев’яних сходах, тримаючи в руках таці з їжею та напоями, раз у раз котрась із них випускала тацю з рук — і летіла сторчголов услід за нею. Так, тут було світліше, ніж під землею, але світло було

1 ... 41 42 43 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім з вітражем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім з вітражем"