Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

«Імператор Йов!» — відповідали колеса.

Імператор Йов їхав у Париж.

Він сидів у кареті сам. Страшенно болів поперек. Карета котилася по гладенькій дорозі. Карета протинала ніч, що без упину слала у відчинені шибки з двох боків своє срібно-синє сяєво і солодкі літні запахи роси і трави. Імператор давно вже перегнав своїх солдатів-утікачів. Уже нізвідки не долинав жалісливий брязкіт розбитої зброї. Чути було тільки розмірений і швидкий тупіт копит по жорстві, землі, дерев’яних мостах і невиразний гуркіт коліс. Від часу до часу вони, здається, говорили. Найчастіше повторювали: «Він Йов, він Йов, він Йов!» Потім знову замовкали, немов згадували, що вони тільки каретні колеса й не годиться їм вимовляти людські слова. Поперек нестерпно болів, тож імператор відхилився назад. Та коли, випроставшись майже на повен зріст, ліг на подушки, раптом прокинувся інший, новий біль, пронизав, мов кинджал, серце, тривав лише секунду, потім нараз покинув груди, обернувся, здається, тонесенькою пилкою і став тихо і вправно прорізати нутрощі. Імператор знову сів. Глянув праворуч і ліворуч карети. Літня ніч була нескінченна. Париж сьогодні видався дальшим, ніж будь-коли. Хоч як швидко мчали коні, імператорові здавалося, ніби вони потроху сповільнюють алюр, тож він нахилився до вікна й наказав:

— Швидше! Швидше!

Ось уже хльоснув батіг, мов проворний постріл, і пробудив серед тихої ночі довге тріскотливе святкове відлуння. Колеса знову заспівали своєї старої гуркітливої пісні «Він Йов!». У поперек знову повернувся невідступний біль.

Імператор думав про старого Йова. Імператор не мав точного уявлення про оповідки, викладені в божественних книгах. Він ніколи не відчував бажання уявляти себе розбитим Божим слугою. Якщо він узагалі зберігав у пам’яті який-небудь побіжний образ одного з цих слуг, той образ поставав у постаті та жіночих шатах священика. Так, священика! Але цієї миті імператор уперше побачив точну подобизну старого Йова, навіть згадав, що колись бачився з ним, це сталося дуже давно, незліченні роки проминули відтоді. Роки великі, мов океани. І червоні, мов океани крові. Імператор сам колись бачив старого Йова. То був кволий, добрий, бідолашний дідусь, люди називали його святим отцем, а він, імператор, колись притягнув його зі святого міста, щоб той помазав його. А тепер імператор знову бачить старого сумного чоловіка; йому здавалося, ніби той, смиренний, сидить навпроти нього на задньому сидінні, як сидів колись смиренно на стільці в імператорському палаці. Старими терплячими очима дивився він у сміливі та нетерплячі очі імператора. І, хоч якими гострими та видющими були очі імператора, він усе-таки знав, що смиренний і кволий старий бачить краще, ніж він, імператор. Так, той старий був Йовом, думав Наполеон. Якусь мить його тішила ця думка. Одразу по тому йому видалося, ніби старий щось шепоче, нахилився вперед немов на те, щоб його краще розуміли, й повторив: «Ти теж Йов! Ми всі коли-небудь стаємо Йовом!» Авжеж, так і є, кивнув головою імператор.

Прудкі копита тупотіли цієї миті по дерев’яному мосту, й імператор прокинувся. Глянув у вікно. Йому здалося, ніби обрій уже прояснів від ліхтарів близького великого міста, його міста Парижа, де стоїть його трон, і він уже не думав про старого Йова, та й колеса, здається, теж забули про нього, бо співали тепер інший текст: «На Париж, на Париж, на Париж!» Тепер усе знову буде добре, думав імператор. Тепер він викриє брехунів, покарає адвокатів, збере солдатів і розіб’є ворогів. Я ще досі імператор Наполеон! Ще стоїть мій трон! Ще кружляє мій орел! Але за кілька хвилин на імператора, що відчував наближення столиці, знову напосілася скорбота. Йому здавалося, ніби він бачить, як за його орлом, хоча той ще ширяє, вже женуться і ось уже оточують четверо чорних воронів, які літають ще швидше від нього: імператорський орел ширяє в оточенні воронів. Що таке трон? Ох, він, імператор, що розбив і створив так багато тронів, добре знав, що трон — минуща річ, яка залежно від примхи випадку розбивається в друзки. Що таке пустий трон, трон без наступника? Що таке імператор без сина? Так, якби ж його син ще жив у місті! Для кого, як не для сина, він би викривав брехунів, карав адвокатів, скликав солдатів, розбивав ворогів? Для дурних і марнославних братів? Для дрібного роду, від якого він походить і який насправді походить від нього, немов він його породив, а не рід породив його? Для слабких і невірних друзів? Для жінок, які діставалися йому, бо це притаманно їхній природі, і які не менш легко віддалися б одному з його бравих і добрих гренадерів? Для дітей, яких він, мабуть, зачав із неуважною пристрастю? Для армії? Так, можливо, тільки для неї! Але він сам лише кілька годин тому дозволив знищити її. Немає вже армії! Син і спадкоємець далеко і безсилий! Тільки трон стоїть у місті Парижі, пустий трон, стілець із дерева, оксамиту й золота! Дерево вже точать шашелі. Оксамит уже точить міль. Тільки золото ще впирається, цей майже незнищенний і найоманливіший матеріал, ця вірність диявола! Імператорові нараз видалося, ніби коні мчать надто прудко, колеса котяться надто квапливо, він хотів наказати, щоб їхали повільніше. І раптом його опанував страх перед Парижем, перед пустим троном і перед зрадниками і адвокатами. Він хотів ще хвилину поміркувати. Але місто наближалося швидко, дедалі швидше, немов бігло йому назустріч, щоб зустрітися з ним ще на півдорозі, показати йому своє заплакане обличчя і примарний трон. Імператор мало не крикнув: «Повільніше! Поволі!» — як карета вже доїхала до перших вуличок і він бачив, що вже недалеко й вулиця Фобур Сент-Оноре. Хотів запитати, яка година, бо його приголомшила пітьма на вулицях. Здавалося, ніби північ давно вже минула. Але, порахувавши, подумав, що навряд чи може бути така пізня година. Всі крамниці були закриті. Всі будинки заціпеніли. З вікон посміхалася лише пуста пітьма. Імператор нахилився до шибки карети, але не бачив, що тепер пробігає повз неї. Хотів запитати, яка година. Але забувся і запитав:

— Який сьогодні