Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Нам потрібні «печатки» на завтрашній поїзд, той що о п'ятій ранку, на кур'єрський поїзд, розумієте?

Жінка з сумнівом дивиться на двох молодих відвідувачів. Вона трохи нервується. На ній сивувата перука, це відразу видно. Тонке обличчя, з різкими рисами, злегка підмальоване, і підмальовані дуже вправно, з якимось невловним виразом сірі очі. Елегантна сукня, з червоно-чорним візерунком, закрита високо, під саме підборіддя, щоб приховати шию старої жінки — зів'ялу, зморщену, як у курки, шкіру. Їй треба носити високі стоячі коміри, як у генеральській формі.

— Гаразд,— каже нерішуче пані.— А ще?.. ще щось бажаєте?

— Мабуть, щось випити і — мені дівчину, а вам?

— Ні,— каже Андреас,— мені не треба.

Блондин страшенно червоніє, він аж пітніє зі страху. Як йому зараз, напевно, жахливо, думає Андреас, може б, йому справді було краще взяти дівчину.

Раптом до Андреасового слуху долинає музика. Це якийсь уривок, клаптик мелодії. Десь відчинили двері до приміщення, в якому, напевно, стоїть радіо, й за цих півсекунди, поки двері були відчинені, він почув якісь уривки мелодії. Видно, хтось, шукаючи, крутить ручку радіоприймача... джаз... солдатські пісні... гучний голос і уривок музики Шуберта... Шуберт... Шуберт... Двері знову зачинились, але в Андреаса лишилося таке відчуття, ніби хтось штовхнув його просто в серце й від удару прорвало невидимий шлюз: він зблід, похитнувся і, щоб не впасти, прихилився до стіни. Музика... фрагмент з Шуберта... я віддав би десять років життя за те, щоб іще раз почути пісню Шуберта від початку до кінця, але в мене лишилось якихось усього дванадцять і три чверті години; адже зараз уже, напевно, п'ята.

— А ви,— питає його літня пані, й тільки зараз Андреас помічає, який неприємний у неї рот, з вузенькими, стиснутими в щілинку губами, який, певно, тільки й знає, що рахувати гроші, чисто тобі щілина в скарбонці.— Ви що ж,— занепокоєно питає пані,— нічого не хочете?

— Музику,— затинаючись, буркоче Андреас.— Музику тут можна купити?

Вона спантеличено, вагаючись, дивиться на нього. Чого тільки вона не продавала за своє життя. Печатки, й дівчат, і пістолети. Її рот — це рот людини, що всім гендлюватиме, але вона не знає, як можна торгувати музикою.

— Я,— каже вона роздумуючи.— Музику... ну, звичайно.

Сказати спершу «так» ніколи не зашкодить. Сказати «ні» завжди встигнеться. Коли відразу сказати «ні», гешефт, вважай, пропав.

Андреас випростується.

— То що, продасте мені музику?

— Тільки разом з дівчиною,— посміхається у відповідь пані.

Андреас страдницьки дивиться на Віллі. Він не знає, скільки це коштуватиме. Музика та ще й дівчина на додаток і, як не дивно, Віллі відразу ж розуміє його.

— Друзяко! — вигукує він.— Не забувай про заставну, хай живе заставна на Львів, усе, що схочемо, буде наше!

— Добре,— каже Андреас до жінки.— Беру музику і дівчину теж.

Двері розчиняються. За ними стоять троє дівчат, які, сміючись, прислухалися до торгу. Дві чорняві, а третя — руда. Руда, впізнавши Віллі, відразу кидається йому на шию, гукаючи до літньої пані:

— А ти продай йому Солістку!

Обидві чорняві сміються, одна з них підходить до Блондина й кладе йому руку на плече. Від цього дотику Блондин починає схлипувати, він буквально ламається, як соломина, так що чорнявій доводиться підхопити його й тримати, нашіптуючи на вухо:

— Тільки не бійся, хлопчику... тільки не бійся!

Власне, це добре, що Блондин плаче, Андреас і сам хотів би заплакати, потік сліз, досі стримуваний шлюзом, з шаленою силою ринув до горла, до пролому в мурі його байдужості. Нарешті і я зможу заплакати, але не хочу плакати перед цією жінкою, рот у якої схожий на щілину скарбонки, рот, який тільки й знає, що гроші. Може, я поплачу біля Солістки.

— Авжеж, авжеж,— ущипливо говорить чорнява, що виявилася зайвою,— якщо він хоче музики, пошли до нього Солістку.

Вона повертається і йде до дверей. І Андреас, який усе ще стоїть, прихилившись до стіни, чує, як знову відчиняються двері й до нього долинає ще один музичний уривок, але це вже не Шуберт... це щось з Ліста... Ліст — це теж чудово... Ліст теж може змусити мене заплакати, думає він, а я не плакав уже цілих три з половиною роки...

Блондин, як дитина, припав до чорнявої й плаче в неї на грудях, але ці сльози — добрі сльози. В них немає нічого від боліт Сиваша, нема нічого від страху, лишився тільки біль, багато-багато болю. А руда — в неї виявляється добродушне обличчя — просить Віллі, який обіймає її за стан:

— Ну, купи йому Солістку, він такий милий, він просто чарівний із цією своєю музикою.— Вона посилає Андреасові повітряний поцілунок і знову звертається до Віллі: — Він юний і солодкий хлопчик, і ти, старий грішнику, просто повинен купити йому на ніч Солістку і фортепіано.

— Ну, звичайно ж, уся заставна — наша! — горлає Віллі.

Літня пані веде Андреаса сходами, тоді коридором з безліччю зачинених дверей; нарешті вони опинилися в кімнаті, де стоїть кілька зручних крісел, ліжко й фортепіано.

— Це наша невеличка вітальня для інтимних свят,— каже вона.— За вітальню ми беремо по шість сотень за ніч, а за Солістку