Читати книгу - "Моє сторіччя"

Лоттою оббивали цеглу разом. Хороша у нас була бригада. Багато жінок, які раніше точно жили краще, вдови службовців і навіть одна графиня. Я досі пам’ятаю, що її звали фон Тюркгайм. Я думаю, колись у неї були землі на сході. А як ми виглядали! Штани зі старих солдатських ковдр, светри з решток вовни. І в усіх голови замотані хустками, туго-туго, щоб пилюка не забивалася. Нас по всьому Берліну було тисяч п’ятдесят, не менше. Самі жінки, жодного мужика. Мужиків узагалі було дуже мало. А ті, які лишилися, тинялися без діла або фарцували. Брудну роботу робити не хотіли.

Але раз, я добре пам’ятаю, ми на одній руїні хотіли витягти залізний брус; я тягну, і тут бачу — а в моїй руці чобіт. Дивлюся далі — висить якийсь мужик. Те, що від нього лишилося, вже важко розпізнати. Але на рукаві була пов’язка штурмовика. І пальто ще майже ціле. Чиста вовна довоєнної роботи. Ого! — сказала я собі і зняла пальто, доки труп не забрали. Навіть ґудзики були усі на місці. В одній із кишень — губна гармошка від Гонера. Я подарувала її своєму зятю, щоб йому було веселіше. Але він не хотів грати. А коли й грав, то тільки щось дуже сумне. Ми з Лоттою не з таких. Треба ж було жити якось далі. Ну от ми і жили, помаленьку.

Точно! Потім мене взяли на роботу в їдальню мерії Шьонеберґа. Лотта всю війну була на телеграфі, а згодом, коли руїни вже розібрали, пішла на курси, навчилася стенографії та друку на машинці. І невдовзі теж влаштувалася: тепер вона секретарка. І розлучилася. Але я ще добре пам’ятаю, як тодішній бургомістр Ройтер усіх нас хвалив. І коли я хочу зустрітися з іншими жінками, які розбирали руїни, то йду на каву до Шілліна, на Тауентцієнштрассе. Там завжди весело.

1947

То була надзвичайна зима, я не пригадую іншої, коли б ми так потерпали від двадцятиградусних морозів. Усі водні транспортні шляхи через Ельбу, Везер і Рейн повністю замерзли, що унеможливило постачання рурського вугілля до західних регіонів, — а я тоді був сенатором, відповідав за енергопостачання Гамбурґа. Як правильно зазначав у своїх виступах на радіо бургомістр Брауер, ситуація ще ніколи не виглядала аж такою безнадійною, навіть у війну. Під час тих морозів загинули від холоду вісімдесят п’ять людей. Але не питайте мене, скільки людей померли ще й від грипу.

Трохи допомагали споруджені сенатом спеціальні павільйони для обігріву в старих районах міста, таких як Аймсбюттель і Бармбек, або Ланґенгорн чи Вандсбек. Ми змушені були запровадити режим суворої економії, бо наші минулорічні запаси вугілля британське військове відомство конфіскувало для армії, а вугілля на електростанціях Гамбурґа могло вистачити хіба на кілька тижнів. Через це в усіх районах міста відключали струм. Міський електротранспорт їздив за скороченим графіком. Усі ресторани працювали тільки до дев’ятнадцятої години, театри й кіно закрилися взагалі. Близько сотні шкіл припинили роботу. А підприємства, які не займалися випуском життєво необхідної продукції, перейшли на короткий робочий день.

Якщо бути цілком точним, то нам довелося вдаватися і до ще страшніших речей: струм вимикали навіть у лікарнях. Відділ охорони здоров’я змушений був закрити рентгенографію в кабінеті для щеплень на Бреннерштрассе.

До того ж через минулорічний бідний урожай олійних культур і так доволі низькокалорійне забезпечення продуктами харчування тепер існувало фактично лише на папері: за нормою на людину припадало сімдесят п’ять грамів маргарину на місяць. А оскільки бажання Німеччини взяти участь у міжнародному китовому промислі британські відомства категорично відхилили, то не варто було чекати допомоги й від місцевого виробника маргарину — голландського концерну «Унілевер». Ніхто нам тоді не допоміг! Всюди панували голод і холод.

Але якщо ви запитаєте мене, хто постраждав найбільше, то я ще й сьогодні вкажу вам на тих мешканців розбомблених будинків, які жили у підвалах під руїнами, на втікачів зі сходу, які тулилися на садово-городніх ділянках та в бараках Ніссена, — вкажу не без звинувачення на адресу інших, тих, кому й тоді пощастило бути в кращій ситуації. І хоча я як сенатор не відповідав за житловий сектор, але не міг не відвідати й оглянути ці тимчасові споруди із гнутої бляхи, поставленої на бетон, а також так звані «житла» на садово-городніх ділянках у Вальтерсгофі. Там коїлися страшні речі. Хоча вітер свистів у всі діри, та більшість грубок стояли холодні. Старші люди вже не могли підвестися з ліжок. Тож нічого дивного, що ці найзлиденніші, які вже не мали нічого на обмін, від розпачу йшли на нелегальні махінації: найчастіше поїзди з вугіллям грабували саме діти біженців та розбомблених. А на чорному ринку за чотири брикети вугілля давали одне яйце або три цигарки.

Я охоче зізнаюся, що ще тоді моє сумління не давало мені виносити ті вироки, яких вимагали від мене інструкції. У присутності високих поліцейських чиновників я бачив протиправні дії на товарному залізничному вокзалі Тіфстак: під прикриттям темряви туди сходилися підлітки та діти, які вже нічого не боялися. Вони приносили мішки та кошики й ховалися в тінь, стараючись якомога рідше потрапляти у світло ліхтарів. Одні викидали вугілля з вагонів, інші збирали. А вже за мить вони — треба думати, щасливі — зникали зі своєю тяжкою ношею: кожен брав стільки, скільки міг дотягти.

Тоді я попросив поліцейського, який відповідав за цю ділянку залізниці, цього разу не втручатися. Але облава вже почалася. Прожектори освітили всю територію. З гучномовців лунали команди. Гавкали поліцейські пси. Мені досі вчуваються пронизливі свистки, а перед очима стоять перекошені дитячі