Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Пан Перікур не зберіг нічого — жодної його іграшки чи якогось ескіза, або тюбика фарби — нічого! А може, Мадлен? (Ні, він ніколи не зможе про це у неї запитати.)

Так минула ніч — зі спогадами, жалями. Але всюди був Едуард — маленький, юний, дорослий. А цей його сміх (який це був сміх! яка радість від життя! якби він ще так не поводився — ота його вічна любов до провокацій...). З цією дитиною ніколи не було спокою, а Перікур завжди боявся зухвальства. Це він успадкував від дружини. Коли він одружився на її грошах (вона походила з роду Маргі — власників прядильного бізнесу), то, крім того, ще й запозичив її погляди на життя. Деякі речі сприймалися нею як випробування. Наприклад, артисти. Але поступово пан Перікур трохи звик до творчої натури свого сина, як і до всього (бо ж існує чимало людей, які чогось досягли, малюючи картини для мерій та уряду).

Однак пан Перікур так і не зміг вибачити своєму синові (не те, що він робив, а те, яким він був). В Едуарда був тонкий голос, він був занадто худим, занадто вичепуреним, загалом його поведінка була занадто... За цим нелегко було спостерігати, бо він справді був жіночним. Навіть самому собі Перікур не зміг у цьому зізнатися. Він соромився свого сина перед своїми друзями, бо він бачив, він читав ці слова на їхніх устах. Він не був жорстокою людиною — він був просто дуже цим заскочений і принижений. Його син був гострим запереченням всіх природних законів, які він сприймав як непорушні. Він нікому цього не говорив, але народження доньки для нього спочатку було великим розчаруванням. (Це нормально, адже чоловік хоче сина.) Він вважав, що між батьком і сином існує якийсь таємний зв’язок, бо другий є продовженням першого. Батько засновує і передає, а син отримує і примножує — так у житті одвіку.

Мадлен була дуже милою дитиною, він її швидко полюбив, але продовжував сподіватись...

А син все не народжувався. Вони з дружиною важко пережили її викидні. Минав час, пан Перікур вже почав розчаровуватися. А потім народився Едуард. Він сприйняв його народження як здійснення мрії. А невдовзі померла дружина (в цьому він побачив тривожний знак).

У перші роки він вкладав усе можливе в освіту сина. Адже він покладав такі надії і так радів його появі... А потім прийшла гіркота. Едуардові тоді було вісім чи десять років, коли треба було миритися з дійсністю. То був повний провал. Перікур ще зовсім не був старим, щоб почати все спочатку (але не захотів цього робити через самолюбство). Він не змирився з провалом. Його поглинула гірка образа.

А тепер, коли син помер (він навіть не знав, як це сталося, бо ніколи не питав), з’явилися докори сумління, згадалися найважчі та різкі слова, закриті двері, суворі обличчя та стиснуті кулаки. Перікур сам закрив усе перед своїм сином, і йому залишилася лише війна, щоб піти з життя.

Навіть звістка про смерть сина не викликала в нього жодного слова. Він згадав, як страждала Мадлен. Він хотів підтримати її власним прикладом. Поважність, передусім витримка. Він не сказав їй нічого, він і сам собі не зізнавався, що ця втрата викликала питання, яке його мучило: як такий чоловік, як він, міг терпіти такого сина? А тепер — кінець. На житті Едуарда поставлено крапку. Чи світовий порядок повернувся? Він сприйняв смерть дружини як несправедливість (бо вона була надто молодою, щоб померти). Але думаючи про смерть сина, він такого не припускав — хоча той помер у набагато молодшому віці...

І знову потекли сльози.

«Я плачу... — сказав він собі. — Я, суха людина». Йому також хотілося зникнути. Це вперше в житті щось було важливіше за нього самого.

Наступного ранку він був геть виснажений від безсонної ночі. Обличчя видавало його страждання (хоча за ним раніше такого не помічалося), і Мадлен стало страшно. Вона нахилилася і поцілувала його в лоб. (Те, що він відчув, не можна описати словами...)

— Я хочу встати, — сказав він.

Мадлен вже приготувалася заперечити. Але вираз змарнілого обличчя був таким рішучим, що вона не насмілилася навіть рота відкрити.

Годину по тому пан Перікур вже виходив зі своїх апартаментів — поголений, одягнений. Він не проковтнув ні крихти. Мадлен помітила, що і ліків батько також не випив. Слабкий, з опущеними плечима та зблідлим обличчям, він уже був у пальті. На подив прислуги, він сів на стілець у холі (туди зазвичай клали одяг відвідувачів, коли ті заходили на хвилинку) і простяг руку до Мадлен.

— Виклич машину, ми їдемо...

Скільки гіркоти було в цих словах... Мадлен розпорядилася, побігла до себе, повернулася вже одягненою. Під сіру шубку вона одягнула чорну шовкову блузу зі складками довкола талії та чорну шапочку дзвоником.

Побачивши доньку, Перікур тепло подумав, що вона його таки любить, принаймні розуміє.

— Поїхали... — сказав він.

А підійшовши до машини, він сказав водієві, що поведе її сам. Він не часто сідав за кермо — не надто це любив, лише тоді, коли хотів побути на самоті.

На кладовищі він був лише раз. Коли померла дру­жина.

Навіть тоді, коли Мадлен поїхала по тіло брата, щоб перевезти його в родинний склеп, пан Перікур не поїхав. Бо це вона наполягла на тому, щоб «повернути» тіло брата. Йому це не було потрібно. Його син загинув за батьківщину, похований поруч з іншими патріотами, і це було нормально. Але Мадлен хотіла. Він зі всією твердістю пояснив, що з «його боку» дозволити доньці робити заборонені речі немислимо (а коли він вживав такі вирази, це не