Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зараз дивився на Григорія та намагався вгадати, що він про те думає, заодно про нього: не так почув, не все зрозумів, ще є багато нікому не відомого, а цей безногий інвалід намагається щось доводити. Навіть здалося Карпові, що він прочитав Григорієві думки, бо теж іронічно усміхався.
– Вважай, що мені сьогодні пощастило: чистив черевики і вчителю німецької, а він у них уже третій день перекладачем працює, – так і проговорився, звідки ж він усе те знає. – Тож і завтра прийде до мене зі своїми новинами, і післязавтра. Отже, тут Карпо сидітиме, тут! – проказав твердо і впевнено, навіть культею постукав об землю.
Сам про всяк випадок поглядав на Григорія, бо знав, що хоч і свій, а як збіситься, то може і його звідси прогнати. Усе ж надіявся, що такого не станеться.
– Коли хочеш, я всі свої причандали з перону перенесу трохи далі, – махнув рукою у бік старої берези. – Там теж колода невелика лежить, і тінь над головою буде, бо сонце вже пекуче, – рукою пригладжував розкуйовджені та змокрілі залишки колись такого гарного оселедця.
– То ви й до спеки тут… – у Григорія від подиву аж зморшки на лобі з’явилися.
– Ось не бери ти так далеко! Не бери, – дід аж замахав руками. – Тут не знаєш, що завтра буде, а за тиждень тим паче. Краще з іншого боку на все поглянь: щойно тобі треба про щось дізнатися, до мене й приходь, а я тобі чисту правду розкажу, ще й чоботи начищу до блиску. Чим погано? – тепер він сміливо усміхався, бо очі Григорія стали зовсім іншими. А він знає, як швидко вони у нього можуть змінитися. – Дещо й про Болбочана чув… – був упевнений, що така інформація його зацікавить більше, ніж попередня. – Ти на фронті такого не зустрічав?
– Фронт великий був, від Балтійського моря майже до Чорного, але дещо знаю.
Одразу пригадав почуте в поїзді, у якому він із фронту на Київ їхав: як один молодий полководець сформував 1-й український республіканський полк. І такий він був талановитий та відчайдушний, що від нього всі були в захваті. А повернувшись, Григорій на харківському вокзалі чув продовження: як невдовзі після створення, за наказом солдатського комітету, підконтрольного в той час більшовикам, той корпус було розформовано. Ба більше: казарми підірвано і розбито гарматами, навіть багато солдатів там полягло. Виявляється, вимогливий нікому не припав до душі – начальству міг правду-матку в очі рубонути, а в своєму полку на першому місці була муштра і залізна дисципліна. «Кому ж такий потрібний?!» – розмовляючи про нього, солдати-дезертири весело сміялися. Пізніше Григорій таких десятками ловив, роззброював, а тих, хто чинив спротив, ще й до в’язниці кидав. Тільки й до сьогоднішнього дня не може похвалитися, що він усіх виловив, бо під більшовицькою агітацією цілі полки вояків розбрелися по всій Україні.
– Ти диви, що вони там виробляли! – це дід про більшовиків. – Так-так, – нервуючи, Карпо завжди кахикав.
У тому, що саме німці тих більшовиків і придумали, довго сумнівався – буває, й зараз не віриться йому, але частіше схиляється до думки, що вони вирішили з Росією не тільки на фронті боротися. А от старому Андрону вже збирався лоба підставляти для десяти щиглів. Гарно він про хитрощі говорив, з якими треба обережному бути, інакше можна й себе перехитрити. Доводив, що саме так і вийшло з Німеччиною, яка декілька років до війни готувалася, планувала в Англії хоч частину колоній забрати, а тепер сама про мир думає та про те, як би з голоду не померти. А той більшовизм, який сюди запустила, уже до них перекинувся. Ще коли й там революція станеться, можна буде зі старим товаришем остаточно погодитись. «Що ж, радій, Андроне, мабуть, твоя взяла», – зізнався поки що про себе. Тільки Григорію про таке не став говорити.
– То я до Болбочана хотів повернутися. По всьому видно – цікава людина. Народився аж на Буковині, а дев’ять років тому закінчив наше Чугуївське піхотно-юнкерське училище. Виходить, зовсім не чужий нам! Думаю, що й патріот України, раз, потрапивши на наш схід, примудрився в училищі український гурток організувати, – продовжував про того полководця. – Наші ж хлопці одразу вчаться російською цвенькати, а він, бач, який молодий, а про українську думав. Хоч той гурток і прикрили невдовзі, а здібному Болбочану винесли усну догану, усе ж він цій зросійщеній молоді нагадав про їхню рідну мову.
Розповідав далі та радів, що і в Києві не обійшлося без Болбочана, коли в січні спалахнуло повстання арсенальців. Мало хто з тих вояків, які раніше згодні були підтримувати Українську Центральну Раду, залишився на її боці перед взяттям Києва військами Муравйова, а він, усупереч усьому, тримав слово офіцера. Усі її лаяли за те, що так довго тягла з прийняттям закону про землю, про восьмигодинний робочий день для робітників, так і не приступила до обіцяних реформ, – а він забезпечив її відхід зі столиці. А щоб за півтора місяця вигнати тих червоних бандитів від західних кордонів України аж до східних – такого блискавичного походу ніхто не пригадує.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.