Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

Вони переглянулися, стримано усміхнулися одна одній і одночасно сховали свої пазури. Чиясь тінь промайнула у вікні, Лізбета схопилася.

— Що сталося? Ти налякала мене, — сказала Меггі.

— То Арлетта, — відповіла Лізбета. — Я давно вистежую її. Маю поговорити з нею, — і побігла, грюкнувши за собою дверима.

Меггі поклала руки під голову й знову витяглася на ліжку. «Найбільше пригнічує те, що Лізбета завжди намагається своєю показною агресивністю підкреслити, що вона схожа на чоловіка, ніби оті великі груди роблять їй славу».

Меггі вийняла з-під голови правицю й самохіть застромила її під халат: в неї груди маленькі й бездоганні. «У Арлетти й у мене вони однаково невеличкі й жіночні. Не дивно, що Севілла став залицятися до неї, коли я віднадила його». Меггі потяглася, зажмурила очі й уявила, що Боб сидить на ліжку біля неї, такий елегантний і вишуканий. У нього нема звички закидати ногу на ногу. Юнак випростався на весь зріст — високий, витончений, як усі довгоногі чоловіки. Він у костюмі, густий чорнявий чуб вилискує над сліпучо-білою маніжкою. Подає їй руку, а навколо неї чарівною хмаркою має біла фата. Вони виходять з церкви… Вона мусила змінити віру, щоб одружитися з ним. Дівчина фантазувала, уявляла тітку Агату, яка сидить, цілком потонувши в старому шкіряному фотелі вдома, у Денвері. «А я сиджу біля її ніг, намагаюся втішити її. «Меггі, не кажи мені, що ти одружуєшся за католицькими обрядами», — мовить тітка. Ми з Бобом разом змінили віру. Отець Донован благословив нас. Він добрий, у нього сині очі й білосніжні, міцні й криві, як у ірландця, зуби. Церква вся нова, білесенька. Я з’являюся на паперті, маленька, зовсім крихітна, в білій фаті. А поряд Боб, вродливий і стрункий. Моя рука тремтить у його руці. Ми надто розхвилювалися. Спалахують блискавки фотоапаратів. Підходить Севілла в куртці, з посивілими скронями, схожий на кастильського вельможу. «Меггі, — каже він уривчастим голосом, — зичу вам усього…» — і не докінчує. Губи зціплюються, я бачу сльози в його чорних очах.

На нього зиркає Арлетта й усе розуміє. В одну мить обличчя її блідне і в’яне, стає старим і вульгарним. У мені пробуджується до неї великий жаль, я тисну Севіллі руку й шепчу йому на вухо: «Аміго[21], якщо ви кохаєте мене, подумайте про неї».

Арлетта підвелася.

— Сідайте, Лізбето, — сказала вона, показавши рукою на стілець, і сама сіла за два кроки від неї. З виду була спокійна й стримана.

Лізбета дивилася на Арлетту. Та мала якийсь полохливий вигляд, у неї спостерігалася така рідкісна довершеність у кожному русі, а сама вона така маленька й вродлива, що в кожного з’являлося бажання взяти її на коліна, мов дитину. Від неї, як від дитини, віяло чаром недоступності. Арлетта мовчки дивилася лагідними очима. Й навіть у мовчанні її таїлася якась таємничість: така тендітна й проста, що здавалося, до неї легко доступитися. Але то лише здавалося. Насправді вона була оточена фортецею мовчання. Лізбета чомусь думала, що їх розділяє кам’яна стіна, за якою жила Арлетта зі своєю усмішкою, очима й вродою в брутальному світі чоловіків.

— Арлетто, — мовила Лізбета грубим тремтячим голосом, — мені соромно втручатися в чужі справи, але ж ви знаєте мої почуття до вас. Ми подруги. Хочу поговорити з вами. Було б злочинно з мого боку бачити, як ви стаєте на небезпечний шлях, і не попередити вас. Мусите зрозуміти, що шлях, на який ви ступаєте, не має вороття. То чоловік не вашого віку, як Майкл чи Пітер. Чи замислилися ви, що він на двадцять п’ять років старший за вас. Коли вам сповниться сорок років, йому буде шістдесят п’ять; коли вам буде п’ятдесят, то йому — сімдесят п’ять. Це безглуздя. Самі цифри підтверджують це.

Арлетта підвела брови.

— О, я знаю, ви наводитимете біблійні приклади. Скажете мені, що в п ятдесят років і ви самі будете не така молода, що жінка старіє швидше, ніж чоловік. Але ніщо не може спростувати арифметику, Арлетто. Така велика різниця в віці наперед прирікає вас на безперечну невдачу. Вислухайте мене, Арлетто, прошу вас. То навіть ганебно, він міг би бути вам за батька. Ви скажете, що насправді він вам не батько. Та зміст лишається той самий — ваші зв’язки приголомшують. Даруйте мені, я не сором’язлива, але вважаю це огидним. Ні, Арлетто, ви ніколи не переконаєте мене, що можете покохати чоловіка в його віці. А може, ви й не знаєте, що таке кохання. Не треба посміхатися, Арлетто, ви не знаєте кохання, не можете його знати, повірте мені. Ось уже два тижні день і ніч я турбуюся про вас і спати не можу. Серце моє крається, коли бачу, як ви кидаєте на вітер свою молодість. Далебі, ви марнуєтеся. А він грає вашим життям. Якби то йшлося про серйозного чоловіка. Але це — католик, справжнісінький бабій, що страждає на комплекс сексуальної нестійкості. Інтерес у нього до жінки триває лише кілька тижнів. Прошу вас, згадайте місіс Ферпосон. Як він закохався в неї, а потім не по-людськи кинув. Вона, сердешна, телефонувала щоднини. Вас, Арлетто, спіткає така сама доля. Немає сумніву. Ви самі мали б добре зрозуміти, що для нього ви тільки чергова жертва. Арлетто, благаю вас, візьміть себе в руки, відкрийте очі й подумайте, що ви для нього лише одноденна іграшка. Він поламає цю іграшку й кине, коли вона набридне йому, шукатиме інших іграшок, щоб збільшити, як він каже, свій творчий порив. Не кажіть мені, що ви шануватимете такого чоловіка. Ніколи я не повірю, щоб така вишукана дівчина, як ви, могла захопитися такою легковажною, легкодухою й лінивою особою, навіть коли б їй удалося приховати недоліки свого характеру за блискучу шкаралупу.

Арлетта кинула погляд на годинника, зиркнула на Лізбету й, підводячись, промовила рівним тоном:

— Вже майже вісім годин, залиште мене, мені час готуватися до вечері.

— Ви мене не слухали, — гукнула приглушено Лізбета.

— О