Читати книгу - "Кривоклят"

не відрізнив би картини від обрамленого плакату, все для того, щоб завоювати прихильність цього лікаря-нездари, який весь час говорить про мистецтво, пише про мистецтво, виголошує промови про мистецтво, хоч ні з мистецтвом, ні взагалі з духом не має нічого спільного, бо мистецтво для нього — це шматок поверхні між лівим і правим, а також верхнім і нижнім краєм рами, між лівим і правим, а також верхнім і нижнім краєм репродукції в теці «Шедеври італійського живопису», що припадає пилюкою на розі кавового столика й через це що два дні витирається дружиною доктора. Але майстерність здобувається з практикою, крапля точить камінь, і я знав, що доктор Іммерфолль, урешті-решт, заковтне гачок, що не пережовуватиме його в роті, а заковтне його, затягне глибоко в горло, біля гортані, а тоді я потягну, я знав, що небачена дієвість терапії у випадку пацієнта Кривоклята не залишить його байдужим, оскільки теорії психологів ніколи в принципі не витримують критики, схильність журналістів до психологізації — негідницька й огидна, але немає нічого огиднішого й більш негідницького за психологізацію лікарів-психіатрів і психологів, людей, геть позбавлених психологічного чуття, які ставлять не діагнози, а антидіагнози, пропонують не терапію, а антитерапію, тож якщо раптом така антитерапія почала діяти як терапія, доктор Іммерфолль мусив за цей феномен зачепитися й насправді зачепився, я став героєм його трьох наукових статей, зокрема у двох важливих конференційних публікаціях, а історія мого приголомшливого одужання була доступна в кожній більшій бібліотеці з доступом до актуальних медичних журналів, включно з бібліотекою Медичного центру «Замок Іммендорф», де я із задоволенням її прочитав, зробив висновки й послідовно відбув подальший процес оздоровлення, відповідним чином заганяючи доктора Іммерфолля в безвихідь, штовхаючи його в глухий кут його власною кар’єрою, яка тепер, після тих публікацій у рецензованих на світовому рівні журналах, набула нових граней, вийшла на наступний рівень розвитку й забезпечила йому запрошення на психіатричні конференції на ще екзотичніших курортах за спонсорської підтримки ще багатших концернів, а мене як людину на шляху одужання перетворила на пацієнта-зірку, якого доктор Іммерфолль не міг, не зазнавши великої шкоди, раптово визнати геть невиліковним божевільним, що не піддався впливу арт-терапії. Отже, я відчинив двері, через які ввійшов до цієї зали. Мемлінґ? Чудовий. Гольбайн? Чудовий, я ходжу між ними й не можу вирішити, з такими делікатними мазками пензля, з такою мініатюрною точністю кислота може спричинити незворотні втрати, якби їй вдалося проїсти лак, але ж не можна не враховувати такої ситуації, обливаючи картину дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, не можна не враховувати, що дев’яностошестивідсоткова сірчана кислота пошкодить картину серйозно й незворотно, а не лише таким чином, щоби забезпечити роботою та грішми гроно щедро оплачуваних реставраторів станкового живопису, на мить я зупиняюся біля портретів Бегама[54], чудових, можливо, не таких технічно досконалих, як Гольбайна чи Мемлінґа, але безумовно прекрасних: «Жінка з папугою» та «Математик» — шедеври, безперечні шедеври, спосіб, у який «Математик» дивиться вперед, тобто на мене, на нас, тримаючи в руці шматок крейди, якою він щось підраховує на дерев’яному столі; невеличкі деталі, яких не забагато й не замало, пошерхлий шматочок яблука, наполовину порожня склянка білого вина, яким натурниця втамовувала спрагу, цей геть незацікавлений художником папуга, що, вчепившись у рукав жінки, зосередив свій пташиний мозок на виноградному гроні, це світло у вині, цей цвях, забитий у стіну в ідеальному для композиції місці, майже невидимий, але ідеальний, і, крім того, обидва ці портрети, обидва шедеври висять рама до рами, зручно, зрештою, це цикл, а музейники полюбляють цикли й полюбляють вішати їх разом, але все даремно, Бегам — малий майстер, малі майстри нікому не цікаві в часи, коли взагалі нікого або майже нікого не цікавлять також великі майстри, думаю я, відчуваючи, як піт скрапує мені всередині долоні, яку я стискаю в кишені на пляшці кислоти, певна річ, думаю я, немовби опам’ятавшись, певна річ, у гру входить також і Дюрер, у них тут зовсім непогані Дюрери, які не поступаються ні цьому малому, прекрасному Мемлінґу, ні чудовому й такому невеличкому Гольбайнові, але в мене на рахунку вже забагато Дюрерів, і вони готові вже молоти нісенітниці, що я завзявся саме на Дюрера, що Кривоклят оголосив Дюреру особисту війну не на життя, а на смерть, банда ідіотів, що Кислотний Вандал завзявся на Дюрера, дієслово ЗАВЗЯВСЯ, певна річ, надруковане чорним по білому, з чорним відблиском, підкреслене відблиском, наче вибух бомби в мультику, бомби у формі лискучої чорної кулі з химерно закрученим ґнотом, я зупинився на півшляху між Мемлінґом і Гольбайном, немовби вражений якимось паралічем у всьому тілі, раптом усвідомлюючи, — що, по суті, знав уже віддавна, — що реалізація завдання — це мінне поле, що це головоломка, яка, можливо, не має жодного правильного розв’язання, гра, у яку можна тільки програти, незважаючи на кількість спроб, програти, програти і ще раз програти, сплачуючи, певна річ, найвищі ставки, щоразу, без жодних знижок і так далі. Я рушив, знову зупинився, певний час рухався, наче зіпсований механічний ведмедик або автомобіль, у якого сідають батарейки, пересувався вперед по кілька метрів, призупинявся, як онімілий, і рушав знову, сідав на м’який диван, підводився, йшов далі, із зали до зали, минаючи всі ці добре відомі твори і ще краще відомі шедеври, я перечіплявся, врізався в людей, як гнаний аудіопутівником зомбі, знімав плащ, бо стікав сьомими потами, то знову його одягав, бо відчував крижаний холод, що йшов по спині, двічі, а може тричі, перейшов через кав’ярняні Альпи й хоча не знав, скільки точно минуло часу, проте був переконаний, що музей незабаром зачинять, але поки цього не станеться й мене не замкнуть, знерухомлять, повалять на землю, запакують до поліцейської машини, скупаного в синіх і червоних відблисках, я знав, що це останні миті, але й далі не міг наважитися на жодну з картин, кілька разів я проходив повз «Автопортрет» Рембрандта, який намагався колись підпалити, двічі чи тричі безпорадно зупинявся в залі Брейґеля, і далі нездатний розв’язати головної дилеми — «Вежа» чи «Мисливці», відкидав по черзі Веласкеса, Мемлінґа, Дюрера, Тиціана, на якусь мить зупинився перед «Сивобородим чоловіком» Тінторетто, не бачачи нізвідки порятунку, не знаходячи жодного пояснення й допомоги, я дихав дедалі важче, адже віддавна не ходжу, я не дрібочу навіть, а човгаю, це човгання, кількаразове перечовгування Альп і коридорів по обидва боки Альп було виснажливим, після чого, не сподіваючись, що встигну перед ґонґом, що запрошує «дорогих гостей» до виходу, оскільки