Читати книгу - "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"

продовжувала бесiду професорка, нiс її смикнувся. Я подумав, що, мабуть, нелегко смикати такою кнопкою. «Це - анемони». Представив я квiти професорцi. «Та ну? Зрозумiло». Професорка пильно мене роздивлялася, наче мала щодо мене певнi пiдозри. Про всяк випадок я посмiхнувся. В мене була чудова посмiшка, ще б пак, у мене сестра - вправний дантист. Професорка продовжувала мовчки на мене дивитися. До речi, а де моя сестра? Подумалося менi. Чи не пошукати? Я схопив келих iз червоним вином, ще раз посмiхнувся професорцi, закрiпивши мистецтво причарування, себто свою невдачу в ньому, та ретирувався. На прощання ще раз кинув поглядом на професорчин кнопку-нiс.

Пiсля цього я знайшов Катерину, яка куняла у товариствi двох цицькастих молодичок (Бориса, на щастя, десь не було), щоб сказати їй «пока». «Нам треба буде поговорити». Сказала вона менi, коли ми вiдiйшли вiд її спiврозмовниць. «То й зустрiнемося». «Поговорити про форум». «Катю, слухай, давай не будемо обговорювати професiйнi поразки. Я знаю, що я там виступив кепсько, що поробиш, узагалi я несподiвано для себе туди поїхав. Довга розмова, чому саме. А там iще було до бiса людей, наближених до Марата. Нишпорки клятi. Можу собi уявити, як вiн розпатякається з мого приводу. Вiн любить робити з усiх посмiховисько, ти ж сама знаєш». Катерина хитає головою. «Ох, ти». «Ох, я», - посмiхаюся до неї та йду собi.

«Нi, ви бачили, хто сюди приходив? Не бачили, та ви що? Адвокат Бернес. Такий русявий з яскравою краваткою. Марк Михайлович Бернес. Саме так. Сама бачила. На власнi очi. А що, хiба ви не знаєте, хто це? Що ж ви. Це ж вiдома, перепрошую, наволоч. Фахiвець з брудних розлучень. Я все думаю, хто ж запросив його на весiлля? Невже це зробив Вєня? Чи сама Зоя? Але чому, навiщо в день власного свята? Невже вони не впевненi в своєму шлюбi? А ще квiти. Так. Цi квiти. Вiн подарував їм незнайомi квiти. Це - натяк. Квiти з душком. Так, це точно натяк. Вони ж, цi адвокати, нiчого не роблять просто так, без того, щоб на щось на натякнути. Мовляв, ось так вам. Все з кривлянням своїм, дурнуватими посмiшками, натяками, душком». Доносився до мене басище професорки Нiкiтiної, яка до того ж тримала за лiктик мою маму, яку роздимало вiд цiкавостi. «Та що ви кажете?» Дивувалася мати, крутила головою, щоб схопити за яскраву краватку Марка Михайловича Бернеса, наволоч iз розлучень. Буває ж таке.

Ага. Злякалася… Сьогоднi я виповз iз хати й причаївся за трьома туями. Це такi хвойнi дерева, а може, й кущi. Щось таке, чим новi багатiї дублюють паркани. То я в тих дерево-кущах зачаївсь. Моя люба сестра вiдразу порадила б менi навiдатися до психотерапевта. I не зволiкати iз цим. Але менi то було байдуже. Всi цi поради, всi цi порадники. Я не став вкладатися в лiжко, я став чекати в фотелi. Було трохи нудно, але не настiльки, щоб змусити мене вкластися, а потiм усе одно робити свiй традицiйний зiскок iз лiжка. Я сидiв у фотелi й читав про дiвчину, яка втратила власну дитину, схибнулася на цьому ґрунтi й почала красти чужих дiтей. Я гортав сторiнки й думав про неї, дiвку, яка краде чужий сон. А потiм вийшов на двiр i став за туями, коли прийшов час.

I я її дiстав. Безперечно. Вона на мить завмерла, думала, що вдарю. Намагалася роздивитися мене за вiкном (вона чудово знала, що я там буду, стерво! знала! я викрив її!), щоб зухвало посмiхнутися, крутнути пiдтягнутою дупою i бiгти собi далi, аж я - ось. Поруч.

Надзвичайно близько. Отримала? А нiс тремтiв. Я бачив. На вiдмiну вiд професорки Нiкiтiної, її нiс не був подiбний на кнопку, нiс звичайної довжини. Бiлий кiнчик. Як вона мене виснажила, неймовiрно. Безневинний погляд. Тварина. Тварина, вона ж бо не розумiє, як може псувати життя. Вона побiгла собi далi - втiм, я не мав намiру з нею розмовляти. Про що? Але вибачився, я ж чемний, бачу, що дiвчинка злякалася, не до жартiв нашiй дiвчинцi, тому чемно вичавив iз себе: «Звиняйте». Хитнула голiвонькою та побiгла геть. Сильнi ноги, якби вона захотiла i вдарила мене цiєю ногою - прощавайте, яйця. Чекало б на вас перетворення - стали б ви величезними, але синiми. Треба пильнувати. Бач, якi шорти в неї, нiчого собi шорти, м-да. Як казала у дитинствi мати: «Замала каструляка для тiста, так i лiзе, так i пре». Та сама iсторiя з шортами та сiдницями. Так i лiзуть, так i пруть. Злякалася мене, це - добре. То й не наближайся, зрозумiло? Не наближайся.

ix)

Повсякчас, коли я бiгала, я була наодинцi сама з собою. I мене це цiлком влаштовувало. Ми рiдко буваємо наодинцi з собою, завжди щось або хтось вiдволiкає, а що зараз? Зараз я постiйно з ним. З чоловiком, що ховається за фiранкою. В мене частiше б'ється пульс, коли я наближаюся до мiсця його схову. Вiн у себе вдома. Я сама в собi, тепер же - i з ним. Стовбичить за вiкнами. Роздивляється. Останнiм часом я вдягаюся, як повiя. Якщо можна уявити повiю, що займається ранковим бiгом. На мої бiлi шорти не реагують хiба що зовсiм затурканi життям чоловiки. Що там казати, я б сама залюбки на таке подивилася, бо саме в таких шортах стає помiтною дупа. Вона в мене є!

Вчора я майже зiткнулася з ним, вiн з'явився зненацька з-пiд трьох туй, наче манiяк-ґвалтiвник чи фiлософськи налаштована людина, яка вирiшила рано-вранцi похезати пiд своїм вiкном у товариствi хвойних дерев. Вибачився, i я побiгла собi далi. Вiн вродливий. Любаша про таких каже «трахкий» чоловiк. Себто такий, з яким хочеться опинитися в лiжку. Вiд вродливих чоловiкiв нiхто не застрахований. Його очi металевого кольору виблискували на сонцi. Дивнi очi. Майже злi. Такi очi iнодi видаються чорними. Не знаю, чого я злякалася бiльше - цих темрявних очей чи його несподiваної постатi на тлi вiчнозелених туй. Вiн сказав: «Звиняйте». Я навiть не вiдповiла: «Прошу». Важко впоратися з давно вже обраним ритмом. До якого призвичаївся. Важко звикнути до того, що я вже не сама на цих двох кiлометрах мого приватного життя.

У переходi я помiтила колоритну пару квiткарiв. Засмаглi, вони виглядали, як два засмалених оцупка серед райських кущiв. Про таких нiколи не скажеш, що їх умито росами. Один з них трохи хитається, мабуть, учорашнiй