Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

можна взагалі назвати рухом, але воно й не виявляло до нього ворожнечі, інколи користуючись і собі з його наскоків на цукроварні й продкомори, щоб при нагоді поживитись і самим. Якщо подекуди селяни й поважали Махна, то тільки за те, що він завжди додержувався своєї обіцянки — в певний день наскочити на той чи той об’єкт.

Мені спочатку було невтямки, як же міг опинитись у воїнстві Махна такий явно російський суб’єкт, як прибулий із проскурівського шпиталю до нашого полку махновець.

А втім, пояснити це не так уже й важко. Усе те чорне, що до часу таїться в людських душах на самісінькому споді, під час революційних потрусів, надто таких грандіозних, як Жовтнева революція, виринає на поверхню й вирує, пристаючи в сприятливій для всяких авантур атмосфері до тої чи тої організованої маси. Жодне військове формування тих часів не могло похвалитись браком у себе такого чужорідного елемента. Але перевершила всіх армія Махна, де були аж надто сприятливі умови для всякого насильства, здирства й зневаги до будь-яких етичних і моральних понять та норм звичайного глузду. Тим-то авантурники й пройдисвіти всякої масті й національності охоче ставали під чорний прапор «батька» Махна з гаслом: «Бий білих, поки не почервоніють; бий червоних, поки не почорніють!»

Сам Нестір Махно був далеко не тою гротесковою постаттю, яку ми звикли бачити в наших радянських фільмах. Чи не найкраще спробував розгадати цю загадкову історичну особу наш український письменник Валеріян Підмогильний у своєму творі «Третя революція».

Махно був не мислитель, не філософ, ані палкий ентузіаст якоїсь — хай і найхимернішої — ідеї. Це був егоцентрист із вдачею необмеженого й часто-густо жорстокого диктатора. Але воднораз природа наділила його й неабиякими військовими здібностями. Це ж Махно вигадав новий рід зброї — кулеметну тачанку, що перейшла потім на озброєння Червоної армії. Він виробив і свою власну стратегію, що визначалась блискавичними раптовими наскоками, надзвичайною рухливістю всього війська, складеного з кінноти й кулеметних тачанок, та мобільністю цієї своєрідної армії, яка, мов гармошка, могла то звужуватись до кількох десятків вояків, то розгортатись до кількох тисяч, готових за своїм «батьком» мчати у вогонь і в воду.

Піхоти як такої в махновській армії не було. Піші махновці, як той, що приблудився до нашого полку, або сиділи з кулеметниками на тачанках, або виникали як тимчасовий контингент з усякого люмпену, коли здобувались великі міста й вільно було кожному, кому не ліньки, поживитись чужим добром, пристаючи до розбурханої руйнівної стихії.

Окремі теоретики анархізму, що роз’їздили з Махном у його штабі, та їхні просторікування про анархію як про «матір порядку» являли собою фігове листячко, що ним намагався Махно прикрити безсоромну голизну своєї бридкої практики.

Не будемо докоряти командуванню армії УНР за цю дивовижну воєнну конвенцію з Махном: наступного 1920 року командувач Південного фронту Червоної армії Фрунзе, готуючись до ліквідації армії Врангеля, цієї останньої кримської скалки білогвардійщини, Уклав аналогічну конвенцію з Махном про спільні воєнні дії проти війська Врангеля, ба навіть у тодішній столиці України Харкові якийсь час була легалізована діяльність анархістів, унаслідок якої в Харкові відкрито анархістський клуб, де анархістські демагоги лаяли на всі заставки радянську владу й вихваляли махновський бедлам.

Армія Махна, прорвавшись через Сиваш у Крим, зробила великий рейд по тилах білих, чим неабияк сприяла падінню такої, здавалось, неприступної твердині, як Перекоп, але мені здається, що Фрунзе, укладаючи з Махном воєнну конвенцію, мав на меті не тільки ліквідацію армії Врангеля, а воднораз і ліквідацію махновщини, бо одразу після перемоги над білогвардійськими недобитками став підтягати до Перекопу латиську дивізію, що мала завдання роззброїти махновців.

Однак Махно розгадав цю пастку для себе й вчасно вискочив із кримської пляшки.

Тепер він нещадно розправлявся з усіма, хто мав якийсь зв’язок з радянською владою й комуністичною партією. Зіткнувшись з частинами Червоної армії під командою Пархоменка, вони порубали на шматки цього талановитого й хороброго червоного воєначальника.

Проте залізне коло червоних частин, призначених для ліквідації махновщини, звужувалось чимраз більше, і в середині 1925 року Махно з невеликою купкою своїх найближчих прибічників переплив Дністер і через Румунію подався на Захід, де осів у Парижі як емігрант.

Отак, як каже українська приказка: лиха іскра поле спалить і сама згасне…

Короткий зблиск серед непроглядного мороку

Чимраз більше осінь вступає в свої сумні права. Цілі дні хмарно, часом січе дрібна мжичка, сиро й холодно. А шинелей нема й нема. Єдина Дунаєвецька сукняна фабрика, що є в розпорядженні уряду УНР, не встигає постачати армії навіть сукняні штани й гімнастерки, а про шинелі годі й говорити.

Невелика партія гімнастерок захисного кольору з погонами англійського зразка й чорними штанями крою «галіфе» надійшла до нашого полку. У розподілі цього добра взяв активну участь державний інспектор Година. Насамперед він узяв собі гімнастерку й штані і запропонував таку саму пару мені.

Я охоче взяв гімнастерку, бо в моїй тоненькій, літній, ставало вже холодно, але від штанів відмовився: мої сині, ще з Києва, штані були ще досить пристойні, тож хай обнова дістанеться комусь із наших численних безштаньків.

Досі армія все відступала — на півночі, на сході й на півдні. Відступала з боями, без паніки, без великих втрат, якщо не рахувати численних захворювань на тиф, і все ж усякий відступ гнітюче впливає на військо, яке втрачає віру в себе, в свою здібність не тільки чинити опір, а й перемагати.

І раптом на східному Поділлі наша армія перейшла в наступ! За один день ворога відкинуто на десять верст, денікінці відступають, лишаючи позад себе багато трупів, а наступ розгортається далі й далі.

Наша дивізія не брала участі в тій операції, бо лишалась у резерві. Наступного дня я пішов оглянути поле бою. На вогкій від недавніх дощів землі лежали в різних позах забиті денікінські солдати. Шинелі давньої російської форми з погонами захисного кольору й зелені англійські кашкети. Мою увагу привернула смаглявість шкіри облич забитих: певно, вояків нещодавно привезено сюди відкілясь із півдня — чи не з Криму. Обличчя — молоді, видимо, це рекрути, взяті до війська й нашвидку вимуштровані. Марно чекатимуть тепер їхнього вороття матері, що лишились десь в осяяній сонцем країні, та чи діждуться колись і наші неньки нас, зацілілих від денікінських куль і тифозних вошей?..

Та хоч би що там попереду, а зараз ми почали наступати, і це окрилює душу й сповнює надіями.

І раптом наступ уривається…

Уривається через зраду галичан!

Разюча