Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

самі насіялись, адже ж їх безліч, і то було б задовго творити їх отаку силу-силенну. Джім гадав, що їх місяць позносив, ніби яйця; воно виглядало досить правдоподібно, отож я йому й не перечив — я ж сам бачив, яку тьму-тьменну дрібнесеньких ікринок викидає жаба. Нам частенько доводилося спостерігати, як падали зірки, і стежити за тим, як вони прошивали темряву. Джім вважав, що то вони попсувались і повипадали зі своїх гнізд.

Раз чи двічі за ніч повз нас у темряві пропливав пароплав, час од часу він вивергав із димарів цілі купи іскор, і вони дощем сипались у воду, — аж любо було дивитися! Згодом пароплав повертав десь на закруті річки, й тоді всі мерехтливі вогні щезали, його пихкання поволі вщухало, і на річці знов ставало тихо; пароплав уже давно зник, і аж тоді до нас сягали хвилі, гойдаючи нашого плота, а потім усе затихало, і дуже довго не чути було нічогісінько, крім жаб'ячого кумкання.

Після півночі люди, що жили по берегах, лягали спати, і тоді яких дві-три години повсюди ставало ще темніше, — ніде ні єдиного вогника у вікні. Ті вогники правили нам за годинника: тільки-но починали вони мерехтіти в темряві — це означало, що скоро світатиме, і ми хутчій шукали зручного місця, де б сховатися й припнути плота.

Одного ранку, вдосвіта, я знайшов порожнього човна й перебрався через перекат на берег — той перекат був тільки двісті ярдів завширшки — і проплив вузенькою річечкою щось із милю в глиб кипарисового гаю, щоб пристати десь до берега та пошукати ягід. Саме в тому місці, де річку перетинав коров'ячий брід, я побачив двох чоловіків, які щодуху мчали стежкою до того броду. Ну, подумав я, тепер мені капут, це вже, мабуть, за мною! Щоразу, як я бачив, що хтось за кимось женеться, то відразу ж думав, що то за мною або за Джімом. Я вже налагодився був дременути геть, проте вони встигли добігти надто близько, озвалися до мене й почали благати, щоб я урятував їм життя, — казали, що нічого лихого не вчинили, а проте за ними женуться та ще й цькують собаками. Дони хотіли були стрибнути до мене в човен, але я їм сказав:

— Зачекайте. Собак та коней ще не чути: ви маєте час продертися крізь кущі й пройти трохи вище вздовж річки; а тоді вже стрибайте у воду і гайда вбрід до мене — це зіб'є собак зі сліду.

Так вони й зробили, і, тільки-но сіли в човен, я поспішив до нашого острівця, а за якихось п'ять чи десять хвилин ми почули здалеку собаче гавкання та крики людей. Ми чули, як вони наближалися до річки, проте їх не бачили: переслідувачі, мабуть, зупинились роздивитися навкруги й пошукати; а потім стало погано чути — ми відпливали все далі й далі; а коли проминули із милю густого лісу і вийшли на широку річку — все стихло; тоді ми повеслували до острівця, сховалися у бережняку поміж осокорів і відчули себе в безпеці.

Одному втікачеві було, мабуть, років сімдесят, а може, й більше — він був лисий, із сивими баками. На ньому був старий пом'ятий капелюх, брудна синя шерстяна сорочка, драні полотняні штани, заправлені у високі чоботи; трималися ті штани лише на одній шлейці домашнього плетива. На руці в нього висіла стара довгопола хламида із синього полотна, з мідними ґудзиками. Обидва незнайомці тягли великі засмальцьовані напхом напхані килимові саквояжі.

Другому волоцюзі, що був одягнений так само, як той ланець, було років тридцять. Поснідавши, всі ми полягали відпочити та й почали про те про се гомоніти, і лише тоді з'ясувалося, що ті волоцюги один одного зовсім не знають.

Лисий у другого питає:

— Ви на чому попалися?

— Та, бачте, продавав я одне зілля, що винний камінь на зубах виводить, — так зчищав, що й сліду не лишається, але разом з ним і емаль із зубів сходить. Цього разу довелося мені затриматися на одну ніч довше, ніж звичайно, і тільки-но я збирався накивати п'ятами, як здибав вас на околиці міста, й ви сказали мені, що за вами женуться, й попросили вам допомогти. Тоді я пояснив, що й на мене чигає небезпека, та запропонував дременути звідтіля разом. Така-то моя притичина… А що ж із вами стряслося?

— Я тут із тиждень проповідував тверезість, ну, то все жіноцтво — і старе, й молоде — мало мене на руках не носило! Я ж таки й справді втер перцю з маком усім п'яницям, то вже не сумнівайтесь! Щовечора мав я з того п'ять чи й шість доларів — по десять центів з голови, діти й негри безкоштовно, — і грошики попливли до мене плавом. Коли це раптом минулого вечора хтось пустив поголоску, що я й сам не від того, щоб тишком-нишком хильнути чарчину. Один негр розбудив мене сьогодні вранці та й каже, буцімто люди верхи і з собаками десь потай збираються і скоро тут з'являться, дадуть мені півгодини, щоб я відійшов трохи вперед, а тоді кинуться за мною навздогін; і якщо впіймають, то дьогтем вишмарують, у пір'ї й пухові виваляють та й возитимуть по місту. Ту я і про сніданок забув — куди й голод подівся.

— Ге, старий, — сказав молодший, а чи не спрягтися нам, щоб вершити справи разом? Яка ваша думка?

— Ну, що ж! Я не від того. А чим же ви промишляєте?

— За фахом я складач у друкарні; трошки патентованими ліками підторговую, часом у театрі граю — я, бачте, трагік; принагідно до месмеризму та френології вдаюся, для різноманітності навчаю географії та співів, а часом і лекції читаю — до всього маю кебету, беру все, що до рук плине, аби тільки не дуже надсаджуватись. А ви в чому руку набили?

— Свого часу я мав велику практику як лікар. Здебільшого застосовував рукопокладення, то в мене був найефективніший засіб — проти раку та всіляких там паралічів; можу також непогано майбутнє провіщати, якщо вивідаю від кого-небудь усе потрібне. Проповідую іноді, святим ім'ям даровизну збираю та навертаю до християнської віри.

На хвилю запала тиша, а тоді молодший зітхнув та й каже:

— Шкода!

— Це ви за чим шкодуєте? — поцікавився лисий.

— Подумати тільки, до якого життя я дійшов, як принизив себе в отакому товаристві! — І він почав ганчіркою витирати собі куточок ока.

— Ото лиха година знає, чим же це