Читати книгу - "Убити пересмішника"

— Що означає чинити насильство?

Аттікус визирнув з-за газети. Він сидів у кріслі біля вікна. Ми з Джемом були вже дорослі настільки, що великодушно дозволяли батькові приділяти собі півгодини ввечері.

Він зітхнув і пояснив, що означає вчинити насильство над жінкою.

— Оце і все? Чому ж тоді Келпурнія мені не відповіла, коли я її запитала?

Аттікус замислено звів очі.

— Про що ти?

— Коли ми поверталися з церкви, я спитала Келпурнію про це, вона порадила звернутися до тебе. Я спочатку забула, а тепер згадала.

Аттікус поклав газету на коліна.

— Будь ласка, поясни ще раз, не зрозумів,— сказав він.

Я розповіла йому докладно, як ми ходили з Келпурнією до церкви. Мені здалося, що Аттікус був задоволений, але тітка Олександра, яка доти сиділа в кутку і спокійно вишивала, відклала своє вишивання і не зводила з нас очей.

— Отже, у неділю ви йшли з Келпурнією з її церкви?

— Так, мем. Вона брала нас із собою,— сказав Джем.

Я пригадала ще щось.

— Так, мем, і ще я коли-небудь піду до неї додому, вона обіцяла. Аттікус, можна мені піти в неділю? Кел казала, що зайде по мене, якщо ти кудись поїдеш.

— Ні, не можна!

Це мовила тітка Олександра. Здригнувшись, я повернулася до неї, потім знову до Аттікуса; перехопила швидкий погляд, який він кинув на сестру, але було вже пізно — я встигла сказати:

— Я питала не вас!

Аттікус, хоч був досить огрядний, з незвичайною легкістю підхоплювався з крісла. Вмить він уже стояв на ногах.

— Попроси пробачення у тітки,— сказав він.

— Я питала не її, я спитала тебе...

Аттікус повернув до мене голову і так подивився своїм здоровим оком, що мені стало моторошно. Сказав суворо:

— Спершу попроси пробачення у тітки.

— Пробачте мені, тітонько,— промимрила я.

— Так от,— сказав Аттікус.— Запам’ятай раз і назавжди: ти повинна робити те, що тобі скаже Келпурнія, те, що скажу тобі я, а також тітка, поки вона живе в нашому домі. Зрозуміло?

Я зрозуміла, трохи подумала і вирішила піти в ванну — це був єдиний спосіб відступити, не втрачаючи власної гідності. Навмисно сиділа там довго, щоб вони подумали, ніби мені й справді туди треба було. Повертаючись, я постояла у коридорі, біля вітальні, і прислухалася — там сперечалися. Крізь прочинені двері я бачила, як Джем сидить на дивані, тримаючи перед очима розкритий футбольний журнал, і крутить головою то в один бік, то в другий, ніби на сторінках журналу завзято грали в теніс.

— Ти повинен щось робити з нею,— долинув голос тітки,— ти занедбав виховання дітей, Аттікус, далі нікуди.

— Я не вбачаю ніякої крамоли в тому, що вона піде туди. Кел догляне її там не гірше, ніж тут.

Хто ця «вона», про кого мова? Серце моє завмерло: про мене. Я ніби відчула на собі дотик грубої одежі рожевого кольору — форми дівчаток у виправному будинку. І вдруге в своєму житті подумала: треба тікати! Тікати негайно.

— Аттікус, це непогано, що в тебе добре серце, ти людина поступлива, але в тебе є дочка, про яку вже треба подумати. Вона росте.

— Саме про це я й думаю.

— Тобі все одно цього не уникнути. Рано чи пізно доведеться на це піти. Це можна зробити сьогодні. Вона нам більше не потрібна.

Аттікус відповів спокійним голосом:

— Олександро, Келпурнія залишить цей дім тоді, коли захоче сама. Ти можеш зі мною не погодитись, але без неї всі ці роки я не міг би управитися. Вона відданий член нашої сім’ї, і тобі доведеться з цим примиритися. Крім того, сестро, я не хотів би, щоб ти заради нас вибивалася з сил, у цьому немає потреби. Кел потрібна нам тепер, як і раніше.

— Але, Аттікус...

— До того ж я не думаю, що, виховуючи моїх дітей, вона завдала їм якоїсь шкоди. Кел вимогливіша, ніж могла б бути рідна мати... Вона ніколи і нічого не пропустить, не догоджає їм у всьому, як це часто трапляється з кольоровими нянями. Кел виховувала їх в міру своїх здібностей і вміння, а вона має і те, й друге... І ще одне: діти її люблять.

Я перевела подих. Йшлося не про мене,— про Келпурнію. Трохи заспокоївшись, я зайшла до вітальні. Аттікус закрився газетою, а тітка Олександра шарпала своє вишивання. Ток, ток, ток — пробивала голка натягнуте на п’яльці полотно. На якусь хвилину запала тиша: тітка тугіше натягла на п’яльці тканину. І знову — ток, ток, ток. Тітка гнівалася.

Джем підвівся і, тихо ступаючи по килиму, подав мені знак іти за ним. Він завів мене в свою кімнату і зачинив двері. Обличчя в нього було серйозне.

— Вони полаялися, Всевидько.

Останнім часом ми з Джемом частенько сварились, але я ніколи не чула і не бачила, щоб з кимось сварився наш батько. Становище було не дуже приємне.

— Всевидько, не треба дратувати тітку, чуєш?

Я ще не встигла отямитися від того, що сказав мені батько, можливо тому не помітила нотки прохання в словах Джема і визвірилася:

— Ти, я бачу, починаєш мене повчати?

— Та ні, розумієш... у нього тепер і без нас клопоту немало.

— Який же в нього клопіт?

Я не помічала, щоб Аттікус був особливо заклопотаний.

— Та цей же Том Робінсон сидить йому в печінках...

Я сказала, що в Аттікуса ніякого клопоту нема. А судові справи нас ніколи не турбують, та й бувають вони один раз на тиждень і зовсім недовго.

— Це тому, що в твоїй голові довго нічого не тримається,— сказав Джем,— Дорослі — інша річ, ми...

Джем остаточно причислив себе до дорослих і так пишався, що це ставало нестерпним. Нічого не хотів робити, все читав або десь блукав сам один. Правда, книжки, як і раніше, давав мені, але тепер він більше виховував і повчав мене.

— Чого ти заносишся, Джем? Хто ти такий?

— Попереджаю, Всевидько, дратуватимеш тітку — я тебе... відшмагаю.

Це вже було занадто.

— Ах ти клятий, я тобі голову одірву!

Джем сидів на ліжку, я легко схопила його за чуприну і зацідила йому ляпаса, він дав мені здачі, я розмахнулася лівою, проте від удару в живіт одлетіла і розпласталася на підлозі. Насилу перевела дух, але це дрібниці, найголовніше, що він не відмовився від поєдинку. Отже, ми рівні.

— Подумаєш. Не дуже я тебе злякалася! — заверещала я і знову кинулася в атаку.

Він сидів на ліжку, у мене не