Читати книгу - "Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]"

Глава четверта — де Савка рушає в дорогу

Віроломний вчинок Савки вразив батька. По дорозі додому нотаріус думав про дітей інших добропорядних громадян міста. То були шанолюбиві слухняні діти, які зналися на етикетах, чемно віталися на вулиці, схиливши голову та знявши кепочки. Його син, його єдиний пізній син, дарунок неба, поводився жорстоко і цинічно, як варвар.

Харитон Захарович завів його до хати, блідий з тремтячими руками почав знімати з себе пасок. Але мати влетіла і заступила собою хлопця. «Тільки не бий! — рваним голосом заволала вона. — Не смій його бити!»

Син і батько оторопіли. Мати завше була тихою домашньою куркою, греблася то тут, то там, створюючи затишок у домі. Від неї рідко почуєш слово, а тут вона визвірилася, рвучко кинулася до них, піднявши вгору вироблені не за роками старі руки.

Нотаріус постояв, спантеличений її сміливістю. На його блідому обличчі майнула тінь утрати — так ми втрачаємо головне, те, що давало сили жити й боротися, — по тому відступив убік і його обличчя змішалося з присмерком.

Через якусь годину він пішов з дому, заклавши руки за спину, нахилившись уперед, і, здавалося, що кожен його крок щось укопує в землю. Савка боявся: коли батько так важко йде, то над ним тяжіє якась думка.

Харитон звик суворо засуджувати людей, але фізично раніше не карав ніколи. Уранці він проголосив вирок: віднині Савка навчатиметься в інтернаті, який знаходиться за сто двадцять кілометрів від міста, в Ніжині. Зібратися в дорогу треба за півдня.

Савка вийшов у двір, помитий і перевдягнений, стривожений дорогою і прощанням з матір’ю. Сьогодні це вже була зовсім інша жінка, перелякана, тиха, вона весь час схлипувала і гладила йому голову. Раніше одним різким рухом він би скинув її руку, але тепер невміло притулявся до неї, по-дорослому заспокоював: «Чого ви, ма, ну чого ви?»

Він стояв у дворі і дивився на долину, річку і ліс, що починалися за двором, дивився на безкінечне жовтневе небо над хатою і всередині йому щеміло.

Під’їхав «бобик», з квартири вийшла мати, винесла валізу. Батько прочинив дверцята, Савка сів, і раптом мати впала на коліна перед колесами. Запала мовчанка, потім Харитон махнув рукою, водій здав назад, а вона так і залишилася у куряві, припавши головою до землі.

Батько з Савкою їхали у невідомість. Вони були схожі, як дві краплі води — обидва довгобразі з вихрами на високому лобі, обидва вперті й мовчазні. Вони ще ніколи не розлучалися — Харитон пам’ятав, як син брався за його палець і робив перші кроки. Пухкенька синова рука була першою і єдиною дитячою рукою, яку він тримав. Він ніколи не дозволяв собі цілувати чи пестити хлопця, але коли він брав його за руку, по ньому проходила тепла хвиля, якої він ніколи досі не знав. Йому хотілося схопити малого на руки і підняти високо вгору, над своєю головою, побачити синове захоплення. Та він цього так і не зробив.

Харитон згадував розмову з дружиною — та молила його не забирати Савку.

— Ти слабохарактерна, — сказав він, — такі жінки не здатні виховувати. Бачиш до чого призвело твоє потурання?

— Я буду з ним строга.

— Не смій більше говорити зі мною про це! Не смій.

Він, мабуть, здавався їй грубим і вульгарним, сповненим владою над її покірністю. Вона виносила цього хлопчика на руках, зречено його любила. Він пам’ятав, як щодня на вітрі літали сяючі пелюшки і чепчики. Як вона купала його в гілочках жасмину та бузку, як над колискою засинала і як вона вчила його вимовляти слова. Всі матері колись учать дітей говорити, але Савка найперше, що сказав — «тато».

Нотаріус тоді так розчулився, що записав дату цього слова на аркуші паперу. Поклав той аркуш у столі, і потім часто його знаходив, — він траплявся між різними документами. Сидів якусь хвилину, усміхався і радів. У нього росте син! Коли хлопець засинав, він довго стояв над ліжечком і розглядав його брови, ніс, волосся і знаходив риси свого роду, шанованого роду Одаричів.

На якусь мить у нього з’явилося нове уявлення про своє рішення: він відправляв власного сина в чуже місто, між чужих дітей, які були сиротами або напівсиротами. Його Савка при живих батьках мав ділити сирітську долю. Навіщо?

Нотаріуса кинуло в піт, він подивився іншими очима на сина, гукнув водієві:

— Зупини!

Коли той здивовано натиснув на гальма, Харитон відчинив дверцята, вдихнув свіжого степового вітру, зіскочив униз. Якби Савка в ту мить теж вийшов із машини, можливо, вони повернули б додому, і все життя в ту мить повернуло б у наїжджену колію. Але він сидів, як вовчок, насупившись, забившись у куток, і на пропозицію подихати тільки муркнув:

— Мені й тут добре!

Після цього батько згадав, як вони смажили кота на вогнищі, як Савка по-дурному реготав разом з якимись пришелепуватими хлопцями. У ньому ще боролися жалість і принциповість, але недовго.

Машина зупинилася біля білої, як у лікарні, огорожі. Над аркою був затертий напис «Ніжинський сирітський патронат». І тут Савка помітив у дворі багато однакових дітей. Вони були у чорних пальтах, хлопці й дівчата, і відрізнялися тільки шапками та хустками. Діти гралися в знамено, репетували й билися, і він не побачив на їхніх обличчях здивування або цікавості.

З будинку вийшла баба у зеленому халаті. Вона була схожа на стару зруйновану копицю — опала, сіра й розсмикана.

Глава п’ята — дурень думкою багатий

Ці глави були написані тоді, коли я вживалася у свій замок. Коли піднімалася сходами з повним відром води, коли шкребла підлогу в коридорах, коли мила вікна й підвіконня. Несподівано помітила, який сонячний цей будинок. Стільки тут вікон, дверей, балкончиків, скільки дивовижних речей — ланцюгів, картин, статуеток. А чого вартий камінний набір — кочережка, прикрашена кованою трояндою, щипці у вигляді гілки, решітка, обрамлена з двох боків ящірками.

Я не хотіла сумувати через облуплені стіни й обсипану стелю, через трухлі перила, через дірки в даху. Якось усе вляжеться!

І доки насолоджувалася безкінечністю простору, коли вдихала запах сонних жасминових гілок на терасі, запах висохлої трави і стомленої землі, рудого дірявого листя — закінчувався листопад. Надходила ще одна зима мого життя.

Якось теплого дня вирішила влаштувати велике прання. Води було повно — всі діжки вщерть наповнені дощем, який кипів упродовж днів і ночей. Повне й озерце