Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

музика не дме, а втягує повітря в себе, і неприємний на слух «туре» амазонських племен, що ним подають звістку вартові, чатуючи цілими днями на високих деревах (кажуть, що цей «туре» чути на віддалі трьох ліг[64]), і «тепонацлі» з двома вібристими дерев’яними язичками в ньому — палички до цього барабана з Мексики змащують камеддю з молочного соку рослин, і «йотли» — дзвоники ацтеків, підвішувані кетягами, наче виноград, — і величезний циліндричний барабан, напнутий зміїною шкірою, що його в мексиканському храмі бачив Кортесів супутник Бернал Діас[65] і залишив мальовничий опис меланхолійного звучання цього інструмента.

Доріана чарувала сама химерність цих музичних знарядь, своєрідним захватом проймала його думка, що Мистецтво, як і Природа, теж має своїх страховищ — потворних на форму і бридких на голос.

Однак за якийсь час вони йому обридли, і він, сидячи знову в опері, сам чи з лордом Генрі, захоплено слухав «Тангейзера»[66] і в увертюрі до цього величного твору вловлював відзвуки трагедії своєї власної душі.

При одній нагоді Доріан заходився вивчати коштовне каміння. Він з’явився на бал-маскарад у костюмі Анна де Жуайоза[67], адмірала Франції, — Доріанове вбрання було тоді оздоблене п’ятсот шістдесятьма перлинами. Цей потяг до коштовностей заполонив його на багато років, та, власне, ніколи вже й не полишав його. Часто, бувало, увесь день сидів він, то перебираючи, то розкладаючи по скриньках камінці зі своїх скарбів — як-от оливково-зелені хризоберили, що багряніють при штучному освітленні; кимофари, перевиті сріблястими волосинками; фісташкового кольору перидоти; рожевуваті й золотаві, наче вино, топази; полум’яно-червоні карбункули з мерехтливими чотирипромінними зірочками всередині; вогнистобарвні гранати; жовтогарячі та бузкові шпинелі; аметисти, що леліють то рубіном, то шафіром. Його захоплювало червоне золото сонячного каменя, і перлиста білість місячного каменя, і мінлива веселка молочного опалу. Він дістав із Амстердама смарагди, надзвичайні за розмірами та розмаїттям барв, і володів найціннішим видом туркусу — de la vieille roche[68], що на нього заздрим оком поглядали знавці.

Доріан познайомився також з найдивовижнішими історіями про коштовне каміння. Так, у творі Альфонсо «Clericalis Disciplina» згадується змій з очима із справжнього гіацинту; в романтичній легенді про Александра Македонського, завойовника Ематії[69], сказано, що він знайшов у Йорданській долині зміїв, «кільця на спинах яких щиро смарагдові». Філострат[70] розповідає про дракона з самоцвітом у мозку і зауважує, що, «уздрівши золоті письмена та ясно-червоні шати», страховисько те впадає в чарівний сон, і тоді його можна вбити. Великий алхімік П’єр де Боніфас стверджує, що діамант уневиднює людину, а індійський агат — окрасномовлює. Сердолік заспокоює гнів, гіацинт накликає сон, аметист розвіює винні випари. Гранат виганяє бісів з людини, а від гідрофану блідне місяць. Селеніт прибуває і убуває разом з місяцем, а знешкодити мелоцей, що викриває злодіїв, можна лише кров’ю козеняти. Леонард Каміл бачив добутий із мозку щойнозабитої жаби білий камінчик, який виявився певною протиотрутою. Безоар, знайдений у серці аравійського оленя, може своїми чарами лікувати від чуми. У гніздах аравійських птахів є аспілат, що, за Демокрітом, оберігає від вогню того, хто цей камінець носить.

На церемонії своєї коронації король Сейлану[71] проїжджав вулицями столиці з великим рубіном у руці. Брама палацу короля-священика Іоана[72] «була з сердоліка, і в неї було вмуровано ріг єхидни, щоб ніхто не міг пронести отрути в палац». Над фронтоном містилося «два золотих яблука з карбункулом усередині кожного», щоб удень сяяло золото, а вночі — карбункули-іскрики. Лодж[73] у своєму химерному романі «Перлина Америки» розповідав, що в покої королеви можна було уздріти «срібні образи цнотливих дам цілого світу, які вдивлялися в чудові свічада з хризолітів, іскриків, шафірів і зелених смарагдів». Марко Поло бачив, як мешканці Зіпанґу (Японії) вкладають у рот небіжчикам рожеві перлини. Морське страховисько закохалося в одну перлину. Коли ту перлину виловили і віддали її перському цареві Перозе[74], страховисько умертвило нурця-викрадача, а опісля сім місяців оплакувало свою втрату. Коли ж згодом гунни заманили царя у велику пастку, той викинув перлину — так стверджує Прокопій[75], — і її ніколи вже не знайшли, хоч візантійський імператор Анастасій обіцяв за неї п’ятсот фунтів золотом. Король Малабару показував одному венеційцеві вервицю з трьохсот чотирьох перлин — за числом богів, яким він поклонявся.

Коли герцог Валентінуа, син Папи римського Александра VI, прибув у гості до французького короля Луї XII, то, за свідченням Брантома[76], його кінь був увесь покритий золотим листям, а шапку герцога унизував подвійний ряд сліпучосяйних рубінів. Чотириста двадцять один діамант прикрашав стремена коня, на якому їздив Чарльз, король англійський. Річард II[77] мав плащ, геть увесь усіяний оранжевими лалами, — його поцінували в тридцять тисяч марок. Гол[78] пише, що Генрі XIII до Тауера[79] на коронування їхав у «камзолі із золотої парчі, нагрудник його було розшито діамантами та іншими коштовними камінцями, а пишну перев’язь оздоблювали великі й ніжно-червоні лали». Фаворитки Джеймса І носили смарагдові сережки у філігранній золотій оправі. Едвард II подарував Пірсові Ґевстонуp[80] панцир з червоного золота, поцяткованого гіацинтами, колет із золотих троянд, прикрашений камінцями туркусу, і шапочку, усипану перлинами. Генрі II носив рукавички, унизані самоцвітами аж по лікті, а на його мисливській рукавиці красувалося дванадцять рубінів і п’ятдесят два великі орієнти. Шапку Карла Сміливого, останнього з цієї династії герцога Бургундського, було прикрашено грушовидними перлинами й сапфірами.

Ото вишукане було колись життя! Таке разюче у своїй пишноті й оздобах! Навіть читати про ці розкоші з давноминулих часів було насолодою…

Пізніше Доріанова увага перекинулася на вишивані прикраси і гобелени, що замінили фрески в прохолодних оселях північних народів Європи. Знайомлячись ближче з вишиванням — а Доріан мав надзвичайну здібність цілковито поринати в те, що його наразі цікавило, — він мало не зі смутком думав, як Час руйнує усе найпрекрасніше і неповторне.

Та хоч там як, а сам він уник цієї долі. Минало літо за літом, і вже багато разів розквітали і в’янули жовті жонкілі, і жахливі ночі все повторювались у своїй ганьбі, а сам Доріан не змінювався. Жодна зима не спотворила йому обличчя, не знищила його квітучої вроди. А наскільки ж інакша доля суджена речам, що їх створювали люди! Куди вони дівалися? Де ті величні шафранового кольору шати зі сценами боротьби богів і титанів, зіткані смаглявими дівами для Афіни? Де той величезний веларіум[81], що його Нерон