Читати книгу - "Зірка для тебе"

Після дев’ятого класу Лєрка раптом пропала. У школі сказали, що пішла вчитися в ПТУ. У дворі теревенили різне: вийшла заміж, втекла до тітки в Тернопіль. А менший брат, якого запитала Зоряна про колежанку, невдоволено буркнув: «Я тобі не довідкове бюро. Зрадниця вона». Тож, коли не стало Лєрки, у Зоряни пропав будь-який інтерес виходити у двір. Правда, час від часу хлопці-однокласники запрошували дівчину до свого гурту — пивка попити чи сигарету викурити, або просто потриндіти. У той самий час і почалися проблеми в родині. Тож… Відмовлялася, бо соромно було. Обов’язково розпитуватимуть: що з батьком, чому п’є і що далі? Інколи навіть хотілося кудись заховатися. Туди, де зовсім немає однокласників, близьких, знайомих, бо ті знайомі, здавалося, пропікають її пекучим поглядами то співчуття, то цікавості, то осуду… Але куди втечеш? Тітоньки не стало, мама поїхала…. Сама. Мала б коров’ячий жолоб, як то колись мама, точно б у нього запхалася та й не вилазила б ніколи. Та, на жаль, ні хліва, ні жолоба…

Настало літо. І Зоряна в ті особливі дні, коли батькові другани у них банячили, старалася дременути з дому якнайдовше. І знайшла собі прихисток, отой жолоб —

бібліотеку. Могла там сидіти за книжками хоч цілу вічність, але бібліотекарі також люди, що мають родини, дітей, чоловіків… Тож, коли бібліотека зачинялася, нехотячи брела додому. Бібліотекарі її добре знали. Вона з першого класу ходить туди, але останні два роки вже дуже часто. Хороші звістки розносяться швидко, погані та гіркі — ще швидше. Тітоньки в бібліотеці Зоряні співчували. Дехто навіть одяг після доньок приносив, взуття, наче завелике чи замале. Зоряна ніколи не відмовлялася. Чим тут гордувати? Люди ж співчувають. А коли її мама поїхала, то бібліотекарки аж надто перейнялися її долею.

Вероніка Петрівна, літня жіночка передпенсійного віку, завідувач бібліотеки, домовилася з власником пиріжкової на початку Городоцької, що дівчина там працюватиме погодинно посудомийкою. Зоряна не знала, як і дякувати. Бо гроші вже майже закінчилися, а батько свою пенсію пропивав.

Оскільки виявилася старанною та акуратною, то власниця кафе погодилася взяти дівчину на повний день. Зоряна не тільки мила посуд, а й прибирала на кухні та в приміщенні кафе. Не нарікала ні на що, вдома після батькових п’янок доводилося прибирати більше. Одного липневого дня повернулася додому й остовпіла. Двері в її кімнату були виламані. Усе перевернуте, порозкидане. П’яний батько спав на столі в кухні. А навпроти нього сидів один із його нових дружбанів, розповідаючи якусь маячню.

— Як ви могли, як ви сміли? — вона накинулася на п’яного чоловіка з кулаками. — Забирайтеся звідси.

Той встав на ноги, його трохи гойдало.

— О, малявка нарісовалася! Ти чо горланиш? Мене корешок запросив, а ти мене гониш? Слухай, малява, тут недовго і ножичком пирнуть. І обчє, я тут житиму. Мені старий прєдложив. Мене условно з тюряхи ето самоє. То їсть досрочно. А жить нема де. Жінка законна, падло, не впускає. Каже: «У мене своє життя, і ти у ньому лишній». Та скотиняка, поки я срок мотав, розвелася зі мною і встигла, сучара, заміж вийти. Та я б її хахаля в два присяда, чік-чірік, но… — Чоловік із наколками на руках і в чорній вонючій майці витяг із кишені ножик, демонстративно розкрив його і почав перед нею ним гратися — відкривати-закривати.

Усередині у дівчини все похололо. І він помітив, що вона злякалася та наче паралізована дивиться не на нього, а на його ніж. Тому продовжував говорити, задоволено шкірячись:

— Ділєма, мала. Воно — мєнт! Сучара-жінка мєнта нашла. І той сказав, шо, коли стану около тинятись, — посадить. Думаєш, тим можна налякать того, хто три раза сидів? Но! Той вишкварок казав, шо кине в камеру до СПІДників, а ті зроблять з мене таго… Тому отступив. Жити хочеться. Шо топчешся в порозі, козюля? Симпатична така. Ти його доця, канєшно. Похожа-похожа. Ходи, вип’ємо за знакомство, бо тре’ нам, дорогуша, звикать одне до одного. А ти якась не гостєприімна? Замки на двері ставиш! Недобре від отця рідненького ховаця. Нєхарашо…

Зоряна почала задкувати. Цей тип у них житиме, а вона? «Боже, за що ти так зі мною? За що?» — в голові кишіли думки, та вихід із ситуації не знаходився. Розвернулася, кинулася до себе в кімнату, навздогін почула:

— Ну й не тра. Брєзгуєш? Вернешся, де дінешся з підводної лодки?

Стояла, підперши двері, слухала, чи не чути кроків. Кроків не було чути. І за це спасибі долі, її не переслідують.

Убігла у свою кімнату. Витягла з-під столу торбу-кравчучку, скинула туди абияк свій одяг. Стояла мить у задумі. Документи на квартиру добре були заховані. Мама наче знала, що тим може закінчитися, і змусила їх добре приховати. Під шафу. Тільки той, хто її робив, знав, що внизу є потаємна хованка. Руки трусилися, коли їх добувала. Знову прислухалася — чи той страшний чоловік не женеться за нею? Не гнався, а рикав на кухні, мов поранений звір. То були слова пісні…

А єслі пасадят мєня за рєшотку,

В тюрмє я рєшотку прабью,

І пусть луна свєтіт сваім прадажним свєтам,

А я всьо равно убєгу.

Добре, вона має трохи часу, щоб забратися звідси…

Вийшла в теплий вечір із дверей під’їзду. Сіла на лаву під аличею, поставила в ногах торбу і заплакала. Куди вона тепер? Нікому не потрібна, одна-однісінька в тому білому світі.

Не знає, скільки плакала, але вже споночіло, і в дворі загорілися ліхтарі. На вулиці досі бігали діти, граючись у лова, ходили туди-сюди люди. У квартирах парко, липень цьогоріч такий гарячий видався. Уже навіть очі встигли висохнути, а вона не знала, куди їй податися і що далі робити зі своїм життям. Сховала обличчя в долоні. Вона тепер розуміла тих нещасних, що вирішують померти самостійно. Якби була трішки сміливішою, то також спробувала б. А так — слабачка.

Чиясь рука лягла на плече. Озирнулася. Перед нею стояла красиво вбрана дівчина. Зоряна її відразу й не впізнала.

— Привіт, Зорянко!

Зоряна нашвидкуруч витерла обличчя. Голос Лєрки?! Невже вона? То була наче Лєрка — і наче ні. Красива, елегантна. Вбрана гарно: бузкова спідничка до колін, біла блузка на бретельках, на руці сумочка одного кольору з босоніжками — червона,