Читати книгу - "Енциклопедія російської душі"

Я зайшов у свій під’їзд. Піднявся на другий поверх. Мене чекав чоловік. На підвіконні у коридорі.

— Ну, чого? — сказав він.

Я придивився до нього:

— Ти навіщо з ножем ходиш?

— А з чим же мені ходити?

— Як справи? — запитав я його, щоб відтягнути розв’язку.

— Усе гаразд! — відповів він.

— Вовки! Вовки! — закричав я.

Ніхто не почув. Його сині очі світилися радістю життя.

ВІДКРИТА ТРУНА

Не виставляйте мене напоказ у відкритій труні. Що за манери! Навіщо росіяни рвуть собі душу, прощаючись із небіжчиком? Навіщо ведуть попід руки почорнілих близьких, щоб ті несамовито гладили небіжчикові волосся? І так сумно. Чи це заохочення до виття? Жінки, вийте! Плакальниці в сільських хустках, уперед! Заголосили. Якщо вже заводитися, то заводитися. Не ховати ж просто закритий ящик! А раптом він порожній — тоді конфуз виходить. Мало нам, чи що, похоронних конфузів? То не того в труну покладуть, то перевернуть і виваляють, несучи сходами вниз. Нехай ящик стоїть відкритим. Щоб усе без обману. Звідки взявся цей істеричний протокол? Остання перевірка на дорозі. Куди дивиться Церква?

Тонкі діячі крикнуть: традиція! МЦАП гримне: вічна пам’ять! Так заведено прощатися: і з царями, і з холопами. Мало чого! Ми — заручники непристойних обрядів, нащадки тілесних покарань. Наш катехізис: дави! Ненависть тішить душу. Ми заплуталися в традиціях, зовсім розгубилися. А з відкритою труною — не треба про страшне! А це не страшне — це наш національний трилер.

Католицький похорон — для нас світський виїзд під чорною вуаллю, зібрання напрасованих костюмів, сонячних, з титановими дужками, окулярів, напомаджених молодців. Протестантські фюнерали — ах, ці голлівудські дзвіночки біля виходу з кірхи! Чемні, усі один одного вперед пропускають, наче вийшли з кіно. Та ж вони і вийшли з кіно — відеокасетний похорон. Усіх негайно звинуватити в лицемірстві! Вінки занадто вигадливі. Скупі слізки не задовольняють рідного почуття самокатування, самороздряпування. Ми народжені вимучувати себе на шматки, аж до російського похоронного катарсису.

«Ось я лежу, але оцей я — не я, а де ж я?» — моє скорботне надсвітове запитання.

їхні західні могили занадто добре викопані, заправлені, як постелі, захищені з усіх боків від хробаків. Не те що наші — із плаваючим недокурком. Не те що наші по весні — із провалом до труни, як зійде сніг. У їхніх священиків занадто пісні обличчя, у їхніх гробарів надто осмислені фізіономії. Західна відмова від поминок — поганий наслідок життєвої скнарості, нам подавай довге прощання, з постцвинтарним ретельним миттям рук та застіллям, яке повільно переходить у гучне безпам’ятство, горілчане небуття.

Але відведи нас на Ганг, і ми перетворимося з переляку на Європу, побачивши і відчувши носом спалення трупів на набережній. Ми очманіємо від показових багать і безслізних, худеньких родичів, згуртовано впевнених у реінкарнації. Ми побачимо тут тільки дикість, поганство і — стрімголов додому. Нам дозволяли дивитися лише у вічко крематорію, щоб не було дефіциту кошмарів, та й то — до пори, до часу. У нас у вухах не тріск бамбуку, а стукіт цвяхів, які забивають у труну. Спочатку — сором’язливий, під кінець — сміливий, гучний. А якщо це тяжкий звичай, то є люди, які й «тяжкі фільми» не дивляться. Але я, хоч скільки ховав небіжчиків у відкритих трунах, знаю напевно, що це тільки проти їхньої пам’яті. На спогад залишаються, як нашатир, тільки синюшні обличчя й відразливий замогильний холод руки, а десь на обрії стоїть відсунута маленька жива людина і не сміє наблизитися з живими ручками.

Батюшко, ну, чого закляк? Відспівуй. Я не полюбляю сперечатися. Чому тоді тільки обличчя й руки? Уже краще б зовсім був голим, як у морзі. І всі б розглядали мертвого припорошеного хуя і спущені яйця, вдаючи, що їх це не цікавить. Є похоронний генерал з дарами, всім похоронам — вінок сонетів, на який жваво реагує вдова. Вона нічого не бачить, а тут зривається з місця й жадібно ковтає слова співчуття. Згорблена почесна варта з підв’язками похоронних дружинників. Виводок пройдисвітів із сережкою у вусі та без сережки. Жінки із зупиненими, лисячими мордочками. Що гірше склалося їхнє життя, то дужче вони балдіють від розглядання знайомих небіжчиків. А десь там далі цвинтарні бабульки — стахановки трупної цікавості. Нюхаючи стебла квітів, що пахнуть так непристойно, одні помічають на відкритому обличчі небіжчика лише мертве, інші наполягають на красі.

— Як він не схожий на себе.

— Роздувся.

— І на колір негарний.

— Ні, кращий, ніж у житті.

— А вона, дивися, як вона тримається!

— Стомився лежати. Потемнів.

— Хіба з вами не потемнієш?

Як із підворіття, поетеса на весь свій зламаний голос:

— Прекрасне лице!

— Брешеш, суко!

Некроексгібіціонізм. Ну, все! Закопуйте. Я соромлюся.

НОВИЙ БОГ

Головною подією XXI століття стане народження нового, планетарного Бога.

Ми розговорилися із Сірим про нового Бога. Не про російського Бога, бо локальні релігії відійдуть, а взагалі. Ентропія релігійного задуму Заходу, російська ортодоксальна скам’янілість, мусульманський фундизм — яскраві прикмети агонії старих богів. Яким бути новому: прямим? кульгавим? фарбованим блондином? У будь-якому разі ми залишимося за межею античного світу. Ми швидко скотимося в розряд доісторичних істот. Ми пригорнемося одне до одного, обійнявшись лапками динозаврів. Мені стало себе шкода. Новий Бог буде, звичайно, непередбачуваним. Несподіваним. Вискочить дуже страшним. У пір’ї або в кожусі? Фалічним? вагінальним? змішано-андрогенним? порнографічним? учнівським, як десятилітня лялька? Швидше за все — попсово-придуркуватим, як усі колишні Боги, але з урахуванням нової туги й high-тек досягнень. До нього логічно не пристосуєшся, не притрешся. Але зрозуміло, що нова маска Бога буде позаєвропейською. Європа його не відразу прийме.

Боги підупали. Вони не витримують людської конкуренції. Вони хворі на клаустрофобію. Вони вже у спиртовому розчині. їхні маски зірвано. Ніцше — дурень! Сприйняв ім’я за сутність. Угризання в Японію, дорога до ашрамів, тельбухи тигрів для вудунів, ностальгія за Полінезією, ідейні робінзони й племінне мислення made in USA — все це так добре заворушилося. Якщо вже свідомість негідна безсмертя, то душу гріють реінкарнації.

Камінь — це завжди основа. Ми із Сірим взяли камінь. Ми були не тільки пригнічені тягарем відповідальності, а й зраділи. За допомогою якихось лівих людей, що зазвичай розвозять меблі, ми відтягли камінь на Воробйові гори. Скориставшись темрявою ночі, ми покотили його в таємний гай, де цілий рік ночами