Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Здавалося мені, що минуло кілька днів, і я тільки пам’ятав. Враження було розірвано власною силою. Цей наступ величезної відстані стався швидше, ніж вітер вириває з рук хустку. Тоді я не міг правильно судити про свій стан. Він пройшов складний, важкий шлях, що його годі повторити, яке б не було збудження думки. Я був один у шлюпці, гріб на південь і, задумливо посміхаючись, придивлявся до води, наче справді намагався помітити слід маленьких ніг Фрезі Ґрант.

Я захотів пити, а що барило для води виявилося порожнім, то я осушив пляшку вина. Цього разу вино на мене не вплинуло, як зазвичай. Мій стан годі було назвати нормальним або екцесивним — то був особливий стан, який не випадало з чимось порівнювати, хіба лише з виходом із темних печер на привітну траву. Я гріб на південь, пильно розглядаючи горизонт.

Об одинадцятій двадцять ранку на горизонті з’явилися косі вітрила з кліверами — отже, невелике судно, що йшло, як вказувало положення вітрил, на північний захід при половинному вітрі. Розгледівши судно в бінокль, я визначив, що взявши під нижній кут до лінії його курсу, можу зустріти його щонайпізніше хвилин за тридцять-сорок. Судно було неабияк навантажене, йшло рівно, з невеликим нахилом.

Незабаром я помітив, що мене побачили з його палуби. Судно зробило поворот і рушило на мене, тоді як я сам гріб щосили. На відстані дзвінкого крику я міг уже розрізнити без бінокля кілька людей, які пильно дивилися в мій бік. Один із них припав до зорової труби, причому схопив за плече свого сусіда, вказуючи йому на мене рухом труби. Поява судна деякий час здавалася мені нереальною; лише почавши розрізняти обличчя, я здригнувся, зрозумівши своє становище. Судно лягло в дрейф, готуючись мене прийняти, я був від нього на відстані десяти хвилин швидкого веслування. Підпливаючи, я побачив вісім чоловік разом із жінкою, яка сиділа на борту боком, тримаючись за ванти,[20] і зрозумів з виразу облич, що всі вони вкрай здивовані.

Коли відстань між мною і шхуною дозволила мені завести розмову, то я не встиг першим. Тільки-но я відкрив рота, як з палуби закричали, щоб я скоріше підпливав. Після того, під співчутливі вигуки, на дно шлюпки впав кинутий матросом причал, і я просунув його в кільце на носі.

— Всі потонули, крім вас? — сказав саженного зросту шкіпер, у той час як я ступав на спущений мотузяний трап.

— Скільки днів у морі? — запитав матрос.

— Не накидайтеся на їжу! — злякано заявила жінка. Вона виявилася молодою дівчиною, її ліве око було зав’язане чорною хусткою. Здорове блакитне око дивилося на мене з жахом і захватом.

Я відповів, коли ступив на палубу, причому випадково похитнувся і мене миттю підхопили.

— Мій випадок — унікальний, — сказав я. — Дозвольте, я сяду, — я сів на швидко підставлене перекинуте відро. — Куди ви пливете?

— Він не такий слабкий! — зауважив шкіпер.

— Ми тримаємо в Гель-Г’ю, — повідомило самотнє блакитне око. — Тепер ви в безпеці. Я принесу віскі.

Я оглянув цих славних людей. Вони переживали подію. Лише по якійсь годині вони звикли до моєї присутності, котра надто їх хвилювала, і ми розбалакалися.

Розділ XVIII

Судно, яке взяло мене на борт, називалося «Нирок». Воно йшло в Гель-Г’ю із Сан-Ріоля з вантажем черепахи. Шкіпер, він же господар судна, Фінеас Проктор, мав шість чоловік команди; шостий із них був помічником Проктора, Нед Тоббоган, на рідкість неговіркий чоловік років під тридцять, красивий і смаглявий. Дівчина із зав’язаним оком доводилася двоюрідною небогою Прокторові й пішла в рейс тому, що з нею нізащо не хотів розлучитися Тоббоган, її визнаний наречений; не менш важливою причиною, як я дізнався згодом, була надія Тоббогана пошлюбити Дезі в Гель-Г’ю. Словом, причини ясні й гарні. З нагоди присутності жінки, хоча б і родички, Проктор зберіг у кишені платню кухаря, звільнивши його із зовнішньо пристойної причини; їжу варила Дезі. Сказавши це, я повертаюся до перерваної розповіді.

Поки я розмовляв з командою шхуни, мою шлюпку підвели до корми, взяли на талі й поставили поруч зі шлюпкою «Нирка». Мій багаж уже лежав на палубі біля моїх ніг. Тим часом вітрила взяли вітер, і шхуна рушила далі.

— Ну, — сказав Проктор, тільки-но встановилося щось на кшталт внутрішньої рівноваги у всіх нас, — викладайте, чому ми зупинилися заради вас і хто ви такий.

— Це історія, яка вас здивує, — відповів я, щойно висловивши свою подяку потиском капітанової руки. — Мене звуть Гарвей. Я плив туди само, куди ви пливете тепер, в Гель-Г’ю, на судні «Та, що біжить по хвилях», під командою капітана Ґеза, і вчора ввечері після великої сварки він висадив мене на шлюпку.

У моєму становищі слід бути відвертим, не зачіпаючи внутрішній бік справи. Отже, усе постало в природному і простому вигляді: я сів за плату (не називаючи цифри, я натякнув, що вона була пристойна і сплачена своєчасно). Я мав також вигадати ціль, з якою вирушив у цей рейс, аби моє нинішнє становище сприймалось як логічний наслідок. В іншому місці іншій людині мені довелося розповісти істину, коли я думав, що… Словом, екіпаж «Нирка» тільки зрідка напихав люльки, щоб натхненно стежити за моєю розповіддю. Мені повірили, бо я не приховував тієї правди, на яку вони чекали.

У мене (так я пояснив) було бажання познайомитися з торговою практикою вітрильного судна, а також дізнатися вимоги та умови ринку в живій комерційній дії. Вигадка мала успіх. Проктор, довгий, сивуватий чоловік зі спокійним м’язисто-гладким обличчям, одразу ж сказав:

— Оце правильна була думка. Я завжди говорив, що, сидячи на місці і читаючи біржові газети, купиш достоту бавовник замість прядива чи патоки.

Останнє в моїй розповіді не довелося перебріхувати, через що вдача Ґеза, щойно я виклав слухачам історію з п’яною жінкою, негайно стала предметом запального обговорення.

— Його треба було просто прикінчити, — сказав Проктор. — І ви не відповідали б за це.

— Він не встиг… — зауважив один матрос.

— Ніколи б я не зійшов у шлюпку, хіба що силою, — правив далі Проктор.

— Він був один, — втрутилася Дезі, яка стояла поряд. Хустка заважала їй дивитись, і вона крутила голівкою. — А ти, Тоббогане, хіба залишився б насильно?

— Це сказав дядько, — заперечив Тоббоган.

— Ну хай і дядько.

— Що з тобою, Дезі? — запитав Проктор. — Звідки в тебе це завзяття, коли йдеться про чуже діло?!

— Ви правильно вчинили, — звернулася вона до мене. — Краще померти, ніж бути побитим і викинутим за борт,