Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

— Тричі ха-ха, — знущально крикнула у відповідь Алла. — Наша Ірка — така вся із себе крута природжена відьма, а елементарних речей не знає. Вона помирає, розумієш? — Алла знову тицьнула пальцем на Ольгу Вадимівну. — Дітей у неї нема, а отже, свій дар вона нікому не передала! І тепер перед смертю може передати його кому завгодно! Ось і віддасть — кому хазяйка скаже! Задля цього ми її піймали й тут тримаємо!

— Адже я їм не хазяйка, ось вони й не бояться… — Ольга Вадимівна немовби вибачалась за свою слабкість. — Перед смертю навіть найдужча природжена відьма не впорається з юрбою роблених малолітніх бандиток.

— Піймали вони, терористки доморощені, — презирливо сказала Ірка, скоса поглядаючи то на Тетянку, то на двері. Вона ще не придумала, що робити, але твердо знала лише одне: Ольгу Вадимівну треба звідси витягти. Не вистачало ще, щоб ця зараза Алка знущалася зі знайомих її бабусі! — Поміняли одну хазяйку на іншу. Тепер вона буде тобою командувати, бо ти візьмеш її силу.

— Ну яка ж ти дурна! — здавалося, Алла була абсолютно вдоволена з Ірчиної неосвіченості. — Я не силу візьму, а дар! Перед смертю відданий — майже як свій, природний. Ось вийду потім заміж — за якогось крутого, звісно, — і моя донька одержить дар уже в спадщину й стане справжньою, природженою відьмочкою!

— Тільки не твоя, а моя! — миттю встрягла охоронниця.

— Фіг вам обом. Тітонька образиться й нічого нікому не передасть, — і собі втрутилась Тетянка. — Впіймаєте облизня разом зі своєю хазяйкою.

— А ти взагалі мовчи, ти тут ніхто! — закипіла Алла. — Не передасть вона, а то ж як! А дах ми, по-твоєму, навіщо перекрили? Ти що ж, хіба не знаєш, що під дахом природжена відьма ані одужати, ані померти не зможе, лише тільки жахливо страждатиме?

Немов на підтвердження її слів, Ольга Вадимівна раптом тихо застогнала. Натягнутий брезент розкладачки огидно зашурхотів під пальцями, що вп’ялися в нього. Голова металася по старій обшарпаній подушці, а тіло вигнулося так, що арматура розкладачки скажено зарипіла. І, немов у відповідь на цей жалібний скрип, з горла старої жінки вирвався несамовитий крик.

— Відда-а-асть, — задоволено сказала Алла. — Їй до ранку ще гірше зробиться. Тоді вона що завгодно віддасть, аби лише ми дах розібрали й дозволили їй спокійно померти.

— Відда-асть, — погодилась охоронниця.

— Сама віддай! — діловито заявила Ірка, вчепившись у мітлу охоронниці.

Дівча здивовано витріщилось на Ірку.

Швидкий стусан ззаду перекинув її на солому — у бійку втрутилась Тетянка.

Ірка вихопила мітлу й кинула її Тетянці в руки. Збиваючи палаючу свічку, Тетянка скочила на стіл. Свічка впала, вогник лизнув солому на підлозі. Алла кинулася й учепилась Тетянці в ногу. Тетянка завила від болю й, розмахнувшись, садонула мітлою руду по вуху. Та гепнулась на підлогу.

— Оле! — вправно крутонувши мітлою в повітрі, як справжній розпорядник духового оркестру, Тетянка тицьнула нею прямо в дах. Картон, що закривав дірку, відлетів убік. І в отвір зазирнуло високе, всіяне зірками небо й увірвалось свіже повітря. Солома, що досі тліла, шугонула догори стовпом яскравого полум’я. Миттю спалахнув дерев’яний стіл, Тетянка ледь устигла з нього зіскочити.

— А-ах, — зітхання Ольги Вадимівни злилося з поривом вітру.

Стару відьму вигнуло дугою. Широко розкинувши руки, вона здійнялась у повітря.

— Відьма звільнилась! — розпачливо закричала Алла, вибігаючи із сарайчика.

Дівчинка-охоронниця вилетіла слідом за нею.

Неймовірної сили спалах розніс сарайчик на друзки. Хвиля світла накрила острів і… застигла. Усе щезло в нікуди, у порожнечу без часу й простору, у порожнечу, сповнену білим світлом.

Ірка смикнула Тетянку за руку…

— Відпусти, — чужим голосом сказало дівча й полинуло до Ольги Вадимівни.

Стара відьма пливла в повітрі. Теплий вітерець бавився широкими рукавами білої блузи. Її очі світились нестерпним зеленим вогнем. Вона дивилась лише на Тетянку.

— Підійди! — покликала відьма, і Тетянка пішла назустріч бабусі.

Стара відьма й собі подалася вперед, поклала руки Тетянці на плечі. Її рот був роззявлений, неначе вона збиралась співати. Пальці хижо вп’ялися в худі Тетянчині ключиці, Дівча скрикнуло від болю, її обличчя зробилось здивованим, як у людини, що раптово прокинулась у незнайомому місці. Вона ошелешено витріщилася на бабусю, що висіла над нею з роззявленим ротом, нетерпляче знизала плечем, намагаючись звільнитись, потім смикнулася… Але Ольга Вадимівна міцно її тримала. Від її рук розходились колючі розряди блискавок, обвиваючись довкола Тетянки, упиваючись їй у плечі, у груди, в обличчя…

— Мені боляче! — скрикнула Тетянка.

— Ану відпустіть її! — закричала Ірка, поспішаючи подрузі на допомогу.

Спалахнув вогонь, і удар неймовірної сили відкинув Ірку назад.

Танок блискавок посилився, вони проймали Тетянку наскрізь. Густа мережа електричних дуг обплела світловолосе дівча. Здавалось, що її тіло саме почало світитися. Біль став нестерпним. Тетянка відчайдушно закричала.

І тоді з рота й очей відьми в Тетянку увійшов потік зеленого мерехтливого полум’я. Потік відьмацького вогню, що входив у Тетянку, був переплетений тонкими червоними нитками. Із жахом і відразою Ірка зрозуміла, що це кров, відьмацька кров!

Тетянка вже не пручалась, вона обвисла в пазурах старої відьми. Ольга Вадимівна схилилась іще нижче, притискаючись до дівчинки чолом. Стався ще один спалах, що на мить сховав їх обох у розбурханому полум’ї.

— Я вільна! Вільна! — переможним прапором здійнявся в небеса крик старої відьми.

Коли Ірка прибрала руку від засліплених очей, усе вже скінчилося. У відблисках пожежі було видно два тіла, що безсило лежали на мокрій траві.

Розділ 5

Купальська ніч триває,

а неприємності лише починаються

Гілля зашелестіло, розсунулося, і на галявину висипали відьми. Попереду, у супроводі Алли, що нестямно верещала, летіла Оксана Тарасівна. Її високі підбори відстукували по землі швидкий дріб, а зачіска була геть розпатлана. Слідом за ними стрімголов біг цілий загін дівчаток.

З іншого боку мчала Стелла. Вона давно загубила свої калоші, але ніхто навіть і не думав їх шукати. Усі три старі роблені відьми щільним кільцем оточили хазяйку, готові боротись не на життя, а на смерть.

Обидва відьмацькі угруповання спинились, помітивши у відблисках палаючих руїн на траві два тіла.

Усі довго стояли мовчки. Нарешті, Стелла, неначе знехотя, зрушила з місця й на своїх тумбоподібних ногах пошкандибала до двох тіл. Спочатку вона обійшла Ольгу Вадимівну, а потім схилилась над Тетянкою.

— Ану подивись-но на мене, дівчинко! — лагідно-напруженим тоном попрохала Стелла.

Тетянка тихо застогнала, заборсалася, повільно звелася й піднесла тремтячі руки до обличчя…

Усі відьми дружно зойкнули. На руках, обличчі, плечах Тетянки, поступово згасаючи, виблискували зелені іскорки.

— Ах ти ж, відьма стара! — видихнула Стелла й із