read-books.club » Публіцистика » Пароль «Dum Spiro…» 📚 - Українською

Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

136
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пароль «Dum Spiro…»" автора Євген Степанович Березняк. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 52
Перейти на сторінку:
із в'язнів. Оркестрантів теж розстріляли під «Танго смерті»…

Провів рукою по чолу, мов відганяючи тяжке видіння.

— А що робив ці роки ти? Бачу, теж не сидів склавши руки. Де воював? Партизанив? Десь під Краковом? Військова таємниця? Ну, не буду… А чи не завітати нам до ресторанчика біля Флоріанської брами?

Ми не стали чекати машини міністра — на фронтовому «віллісі» підкотили до брами. Товариш міністр підняв келишок за «злоту вольносць», за «фатерна рура» — рідні поля і ниви, за пшиязнь польсько-радянську, за перемогу.

Що найдорожче в дружбі? Вірність. І пізнається вона по-справжньому у випробуваннях.

Ми знову розлучилися. Цього разу надовго. Перший міністр освіти в післявоєнній Польщі обирався маршалом Сейму, займав інші відповідальні посади. Тепер на пенсії.

От і вся історія нежданої зустрічі в Кракові. Як сказав би Станіслав, аб ово ускве ад маля, тобто від яєць до яблук, від початку до кінця.

… Вирішив побувати в знайомих місцях. Завернув до Монтелюпихи. Ось вона — похмура будівля краківської тюрми. Тюрма залишилася тюрмою. Тільки змінилися мешканці камер. І; можливо, тюремних наглядачів, катів стережуть учорашні в'язні.

Нам з Ольгою пощастило. А скільки загинуло в цьому кам'яному мішку… Якби стіни тюрми могли заговорити…

Оглянувся. Поруч беззвучно плакала Ольга. І в її очах я прочитав те ж питання, яке не давало мені спокою: «Що з Татусем, Стефою, Рузею?..» Нашому другові Юзефу Зайонцу поки що нічого не вдалося про них дізнатися. Серед звільнених в'язнів Монтелюпихи Врублів не було… Низький уклін тобі, Татусь, і вам, милі сестри Стефа і Рузя, за вашу стійкість, за любов і вірність, за ваш подвиг…

Із Монтелюпихи пішли на Тандету.

— Показуй, показуй, дядя Вася, де ти «розлучився» із своїми ангелами-хранителями.

Зовні Тандета майже не змінилася. Таке ж людне місце. Вирує ринок. Тепер тут і черниці з'явилися. Теж щось продають, купують.

Зрідка стрічаються бійці народної міліції з червоно-білими пов'язками. Стежать за порядком.

Побували ми в кіно. Крутили якусь комедію, здається, «Антон Іванович сердиться».

Потім до вечора втрьох блукали вулицями, площами, вслухалися в жвавий гомін міста. Милувалися старовинними палацами, замками з баштами і флюгерами. В костьолах йшло богослужіння. Крізь відкриті двері долинали урочисті звуки органу. Зимове сонце мліло на різнокольорових вітражах. Після руїн і попелу Дніпропетровська, Києва — вцілілий, врятований Краків здавався чудом.

Ми оселилися в старому готелі в центрі міста, неподалік від Сукенніц. Я прокинувся, немов від поштовху. Підійшов до вікна. Над нічним містом проносилися клоччасті хмари. На мить виглянув місяць, і з темноти виросли стрільчастий Маріацький костьол, розпливчасті силуети Вавеля.

На площах стояли тридцятичетвірки, армійські машини, підводи, коні. Дахи будинків вкриті срібно-синюватим снігом. Струменіли увись колони Сукенніц. В світлі місяця сяяло чоло Адама Міцкевича, який велично «гоїть серед площі. Неповторне в своїй красі місто над Віслою…

З Павловим зустріч відбулася в Єнджеюві — під Ченстоховою, де тоді перебував штаб Першого Українського фронту.

«Павлову терміново» або просто «Павлову» — так починались майже всі наші радіограми. Багато днів і ночей вели ми в ефірі й подумки розмову з цією людиною, яку між собою звали теплим словом «Батя». І ось він мав з хвилини на хвилину зайти до нас. Правда, турботу Баті ми відчули ще до його приходу: затишна квартира, нове обмундирування, накрохмалені, як у добрі довоєнні часи, простирадла, пайки, листи і привіти від рідних.

Примчав Гроза — мій вірний помічник, як завжди, сяючий.

— Поздоров, капітане: одержав призначення в артдивізіон.

А ввечері, коли ми вже добре відпочили, прийшов Павлов. І не один, а з ад'ютантом і з якимось незнайомим майором.

Ми виставили на стіл свої запаси. Я відрекомендував Баті поповнення «Голосу» — групу диверсантів-розвідників Овсія Близнякова.

— Ну, здоровенькі були, козаки! Широкоплечий, кремезний, з прихованою лукавою

смішинкою в очах — Батя скидався на гоголівського Тараса Бульбу. Очевидно, він про це знав і охоче входив у роль.

— Ану, синки, поверніться, — гримів на всю хату Батя, звертаючись до мене і до Олексія. — І ви, дівчата, також. Подивлюся, чого навчилися, якого ума-розуму набралися.

Багато теплих слів було сказано, багато проспівано пісень у той незабутній для нас вечір. Полковник став прощатися. Його чекала нічна робота. Звідкись із заходу йшли від наших бойових товаришів нові радіограми: «Павлову, терміново…»

— Ну, от ми і вдома, — тихо промовила Ольга, коли гості пішли. — От ми і вдома…

Незабаром призначення в різні частини діючої армії одержали Митя-Циган, Овсій Близняков, Семен Ростопшин, Заборонек, Абдулла. Розшукали своїх і пілоти Валентин Шипін та Анатолій Шишов. Вони повернулися в бомбардувальну авіацію.

Від усієї групи залишилось нас троє: Ольга, Анка і я.

Перші дні я був зайнятий звітом.

За чотири з половиною місяці група зібрала і передала дані про дислокацію фашистських дивізій, армій і корпусів, повітряних ескадр, про місце розташування штабів і аеродромів, про воєнні перевозки по залізниці й шосейних шляхах — приблизно двадцять тисяч цифрових груп шифру.

В бойових операціях група «Голос» знищила понад сто гітлерівців, пустила під укіс кілька ешелонів, підірвала кілька мостів.

Як мені стало відомо пізніше, командування дало таку оцінку діяльності групи: «Матеріали групи «Голос», яка діяла в надзвичайно тяжких і складних умовах, були винятково точні й важливі. Всі розвіддані підтверджені боями».

На цьому можна було б закінчити розповідь про операцію «Голос». Та вважаю своїм обов'язком дописати ще одну, дуже нелегку для мене сторінку.

Перед тим, як скласти звіт про діяльність групи, я подав на ім'я «Павлова» рапорт, в якому вперше повідомив командування, про свій арешт і втечу. Я докладно виклав обставини, за яких потрапив до рук гітлерівців.

Вранці прийшов до полковника. Він щиро зрадів мені, знову поздоровив з успішним завершенням операції, сказав, що група представлена командуванням до урядових нагород. І тут я подав йому рапорт. Він читав мовчки. Я бачив, як з кожним рядком кам'яніє обличчя Баті, а на чоло набігають зморшки.

— Так, заварили ми з тобою кашу. Чому не доповів одразу?

— Я думав про операцію, знав, після таких вістей група, у кращому разі, буде відкликана або замінена. Нову групу готувати — місяць. Хіба не так було з нами після історії із «Львовом»? А зміна явок, налагодження зв'язків! Скільки на це треба часу? Хіба я міг піти на таке, коли важив кожний день.

— Ніхто в групі не знав про ваш арешт? — Павлов перейшов на офіційне «Ви».

— Ніхто.

— Навіть заступник?

— І Олексій. Хіба група могла б нормально працювати, не довіряючи командирові?

— Логічно. А може, гріла і така гадка:

1 ... 41 42 43 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пароль «Dum Spiro…»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пароль «Dum Spiro…»"