Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Верніке мовчить.

.— На щастя, тут немає Бодендика, — веду я далі. — Отже, можемо не обговорювати цього з морального і релігійного боку. Я мав друга, якому розірвало живіт так, що видно були всі нутрощі. Він просив нас пристрелити його, однак ми віднесли його до лазарету. Там він кричав ще три дні, а потім помер. Три дні — це великий строк для того, хто божеволіє з болю. Я бачив, як конало багато людей. Не вмирало, — конало. Усім їм можна було допомогти шприцом. Моїй матері теж.

Верніке мовчить.

— Гаразд, — кажу. — Я знаю: позбавити якусь істоту життя — це завжди вбивство. Я навіть муху не люблю вбивати, відколи побував на війні. Однак сьогодні ввечері я ласував телятиною, а теля ж убито нам на їжу. Це вічний парадокс і не доведені до кінця висновки. Життя — це чудо, навіть у теляті чи мусі. Особливо в мусі — цій акробатці з очима, що складаються з тисячі фацеток. Воно завжди чудо. Але воно завжди має кінець. Чому ми спокійно вбиваємо хворого собаку, а не робимо цього, коли мучиться людина? Однак у безглуздих війнах ми вбиваємо мільйони.

Верніке все ще нічого не відповідає. Довкола лампочки гуде великий жук. Він б’ється об скло, падає, повзе, знову здіймається вгору і знову кружляє навколо світла. Досвід нічого не навчив його.

— Бодендик, слуга церкви, звичайно, на все має відповідь, — веду я далі. — Тварини не мають душі, а людина має її. А де ж дівається частина душі, коли в людини пошкоджена якась звивина мозку? Де частина душі божевільного? Уже на небі? Чи, може, десь чекає на спотворену решту душі, яка ще дає можливість людському тілові пускати слину, їсти і виділяти нечистоти? Я бачив кількох із тих ваших хворих, що сидять у закритих приміщеннях. У порівнянні з ними навіть тварини — боги. Де ділись душі ідіотів? Поділились? Чи, може, висять, як невидимі повітряні кулі, над убогими черепами нещасних?

Верніке робить такий жест, ніби відгонить комара.

— Гаразд, — кажу я. — Це питання для Бодендика, який легко вирішує його. Бодендик все може вирішити за допомогою великого невідомого Бога, неба і пекла, нагороди для тих, хто страждає, і кари для злих. Ніхто ніколи не мав доказів того, що Бог і небо справді існують, — тільки віра робить людину щасливою, каже Бодендик. Навіщо ж тоді нам дано розум, здатність до критики і жадобу доказів?

Щоб ними не користуватись? Дивна примха великого невідомого Бога! І що таке благоговіння перед життям? Страх перед смертю? Страх, завжди страх! А чому? І чому ми в змозі ставити запитання, коли на них немає відповіді?

— Усе? — питав Верніке.

— Ні, але далі я вас не питатиму.

— Гаразд. Я теж не можу вам відповісти. Ви, принаймні, хоч це знаєте чи ні?

— Звичайно. Чому б саме ви мали відповісти мені, коли всі бібліотеки світу ухиляються од відповіді?

Жук упав удруге. Він знову зіп’явся на ноги і втретє почав свій політ. Крильця в нього — ніби з полірованої голубої криці. Сам він — красивий механізм, зразок доцільності, але світло для нього, як пляшка горілки для п’яниці.

Верніке виливає решту мозельського в чарки.

— Скільки ви були на війні?

— Три роки.

— Дивно!

Я не відповідаю, бо приблизно знаю, що він має на увазі, і не хочу знову пережовувати все це.

— Ви думаєте, що розум належить до душі? — питає натомість Верніке.

— Цього я не знаю. Але невже ви вірите, що оті примітивні тварини, які копошаться у власному бруді в загратованих приміщеннях, теж мають душу?

Верніке бере свою ^арку.

— Для мене все це просто, — каже він. — Я людина науки. Я нічому не вірю, лиш спостерігаю. Бодендик же, навпаки, вірить апріорі. А ви десь невпевнено пурхаєте посередині. Бачите он того жука?

Жук уже вп’яте штурмує лампочку. Він буде робити це, аж поки не загине. Верніке вимикає світло.

— Ну, от, ми йому допомогли.

Крізь відчинене вікно вривається велична голуба ніч, ніч з мерехтливими зірками й п’янким запахом землі та квітів. Все, що я говорив, здається мені відразу ж страшенно смішним, /пук ще якусь мить гуде в кімнаті, потім упевнено прямує до вікна.

— Хаос, — каже Верніке. — А чи це справді хаос? Чи, може, нам тільки так здається? Ви не думали про те, яким би здавався нам світ, коли б ми мали на одне чуття більше?

— Ні.

— А на одне чуття менше?

Я на мить задумуюсь.

— Ми тоді були б сліпі, або глухі, або не відчували б смаку. Звичайно, все б здавалось нам не таким, як тепер:

— А якби ми мали на одне чуття більше? Чому ми завжди повинні бути обмежені тільки пятьма чуттями? А може, в нас одного чудового дня розвинеться ще й шосте! Або їх стане аж вісім! Чи дванадцять! Хіба тоді світ не стане зовсім іншим? Можливо, вже при шостому чутті зникне поняття часу. Або простору. Або смерті. Або болю. Або моралі. І вже напевно — сьогоднішнє поняття життя. Ми мандруємо через буття з досить-таки обмеженими органами. Собака чує краще за будь-яку людину. Кажан наосліп обминає всі перешкоди на своєму шляху. Метелик має в собі радіоприймач і летить за кілька кілометрів прямо до своєї подруги. Перелітні птахи орієнтуються в просторі набагато краще за нас. Змії чують шкірою. Науці про природу відомо сотні таких прикладів. Як же тоді ми можемо щось знати напевно? Вдосконалюється якийсь орган чуття чи розвивається новий — і світ міняється, і уявлення про Бога теж міняються. За ваше здоров’я!

Я піднімаю свою чарку й п’ю. Вино терпке і пахне землею.

— Отже, краще чекати, поки в нас розвинеться шосте чуття, чи не так? — кажу я.

— Не обов’язково. Робіть, що хочете. Але корисно знати, що якби в нас з’явилось ще одне чуття, всі наші уявлення розсипалися б ущент. І зникли б усі наші страхи. Нуг яке вино?

— Добре. А як справи з фрейлейн Терговен? Краще?

— Гірше. Приїжджала її мати, і дівчина не впізнала її.

— Може, не хотіла впізнати?

— Це майже те саме: вона не впізнала матері. Почала кричати, проганяти її. Типовий випадок.

— Чому?

— Хочете послухати довгу лекцію про шизофренію, батьківський комплекс, утечу від самої себе й дію шоку?

— Так, — кажу я, — сьогодні хочу.

— Цілу лекцію я