Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Обороною вокзалу керував 24-річний поручник Броніслав Пєрацький, відзначений за бої у Львові званням полковника. Невдовзі він зробив блискучу державну кар’єру, ставши міністром внутрішніх справ Польщі (15 червня 1934 р. його вбив бойовик ОУН Григорій Мацейко). У приміській Персенківці, куди вдруге повернулися січовики після невдалого штурму вокзалу, сталося неймовірне: курінь залишився без командира. Генеральна команда не призначила нового (хоча досвідчених старшин в Народному домі було немало), не визначила й конкретного бойового завдання. Відтак вони ешелоном виїхали в Старе Село, де заснували бойову групу під такою ж назвою, її очолив Осип Микитка.

Втрата Головного двірця стала для українців важким ударом. Були відрізані залізничні шляхи сполучення із багатьма повітами. Остаточне захоплення поляками Головного двірця 3 листопада, мабуть, і вирішило долю Львова. Пропозицію української сторони про перемир’я 4 листопада поляки зігнорували[295]. Фронт, який утворився цього дня, практично не змінювався два тижні. Він ішов по вулицях Стрийській, Кадетській, Коперника, далі через головну пошту, сейм, собор св. Юра, потім вулицями Бема, Янівською, Клепарівською і Замарстинівською. Головними опорними пунктами українських військ у місті стали казарми на вулиці Яблоновських, Галицький сейм, цитадель, головна пошта, казарми Фердинанда на Городоцькій і поліції – на Казимирівській, вокзал Підзамче, міська різня. 5 листопада запеклі бої точилися за головну пошту: поляки невпинно атакували будинок, тримали під щільним вогнем усі підходи до нього. Підступи до сейму геройськи обороняв відділ поручника Ілька Цьокана. Він не тільки утримував будинок, а й здійснював рейди у бік вулиці Городоцької, до костелу св. Анни, Єзуїтського парку.

5 листопада із Старого Села повернулись півтори тисячі стрільців і старшин полку УСС, які влилися в ряди оборонців столиці. Крім того, невеликі загони прийшли з Винник, Золочева, Щирця, Комарна. Але цього було недостатньо. Українська Національна Рада і Генеральна команда звернулися до населення Галичини з відозвою «Під зброю!»: «В перших хвилях нової держави підняв голову лютий і завзятий противник українського народу. Перед лицем цілого світа не постидалися поляки заявити, що український нарід не може бути вільний і рівний іншим, тільки мусить дальше бути вічним наймитом Польщі». Далі керівники молодої держави закликали: «Кому тільки доля Рідного Краю лежить на серці, кому не байдуже щастя дітей і внуків, хто не хоче панщини, але бажає собі справедливого ладу без хлопа і пана, хто не хоче більше жити в неволі, темноті і вбогості, бути визискуваним і поштуркуваним, той зараз як стій пристане до українського війська»[296].

Раптом під вечір 5 листопада поляки запропонували перемир’я – мабуть, далася взнаки активність українського війська. На нараді Української Національної Ради голоси розділилися. Дехто вважав, що під час припинення вогню можна було посилити українську армію. Була висловлена й цілком слушна пропозиція, до якої, на жаль, не прислухалися: виїхати Національній Раді зі Львова і цим розв’язати руки військовим. Врешті-решт, перемир’я на добу було підписано. Але вже в середині дня 6 листопада отаман Коссак повідомив поляків про порушення леґіоністами умов перемир’я[297]. Вони зненацька захопили львівську околицю Левандівку, обстрілювали пошту, а головне – перерізали шлях на Жовкву, котрим до Львова постачали харчі (залишалася лише одна артерія безпечного доступу до міста – через Личаків). Отож бої відновилися біля казарм Фердинанда при Городоцькій вулиці, на Підзамчі.

Критичним для командувача отамана Гриця Коссака виявився день 7 листопада. Напередодні він доповів Національній Раді про розробку нової операції, що мала змінити ситуацію на фронті. Планувався наступ на центральні квартали вздовж Городоцької та очищення Жовківського передмістя і Замарстинова. Задум був непоганим, але ж ґрунтувався на дуже малих силах, які були неадекватні поставленим завданням. Він, звичайно ж, провалився. Тільки поручник І. Цьокан зі своєю невеликою групою, завдяки сміливості і бойовій майстерності, зумів очистити вулицю Міцкевича і відкинув поляків від Сейму до площі св. Юра. Коли зав’язався бій біля Оссолінеуму, Кость Левицький просив отамана Г. Коссака якнайпильніше оберігати найбільше книгосховище міста.

З болем Національна Рада сприйняла невдачу 7 листопада. Нереальними планами були незадоволені й фронтові старшини. Закономірною реакцією стала чергова заміна командувача. 9 листопада ним став 33-літній полковник Гнат Стефанів, уродженець с. Топорівки Городенківського повіту. Новий командувач розпочав свою діяльність досить енергійно. Оскільки на десятикілометровий фронт припадало лише 1500 стрільців, а збільшити їх відразу було неможливо, він скоротив фронт. Також на Високому замку з’явилися дві гаубиці, які поляки намагалися знищити літаками. На прохання артилеристів полковник Стефанів надіслав сюди кулеметну сотню, якою командував поручник, син Івана Франка – Петро, ветеран легіону УСС. Невдовзі гармати встановлено також на Цитаделі та Кайзервальді. Ударами зі Старого Села, Персенківки, Цитаделі українські підрозділи зайняли Кульпарків. Польський фронт дещо відсунувся назад. Невдовзі зав’язався бій за важливий пункт ворожого опору – кадетську школу. Однак противникові вдалося 13 листопада зі свіжими силами перейти у новий контрнаступ.

Невдача на півдні не зупинила полковника Стефаніва від наступальної операції на півночі, де поляки робили відчайдушні спроби оточити Львів і перекрити залізничний шлях від Підзамча на схід. 12 листопада цю важливу ділянку оборони очолив поручник Зенон Носковський, підтягнувши й резерви: півсотні наддніпрянців загону імені Ґонти, які прибули 13-го з Київщини під командуванням отамана Андрія Долуда, 150 стрільців із Жовкви (щойно з італійського полону). 14 листопада у районі Жовківського, Замарстинівського і Клепарівського передмість розгорілися запеклі бої. На жаль, загального керівництва операцією фактично не було. Операція розпалася на протистояння окремих підрозділів.

Очевидно, мав рацію сучасник тих подій Мирон Заклинський, коли зазначав, що «ні один із наслідників Вітовського на становищі головного команданта під час львівських боїв не доріс до величини свого завдання. Тому програш на нашому боці»[298]. Насамперед до невдач спричинився брак поповнення. Наступати малими силами вкрай важко. За законами збройної боротьби наступаюча сторона повинна бути втричі більшою. Однак про таке можна було тільки мріяти. І полковник Г. Стефанів, і попередні командувачі орієнтувалися тільки на професійне військо, ігноруючи місцеві резерви, хоча у Львові було чимало боєздатного українського населення. Польське командування діяло навпаки. Оскільки Польща не мала можливості одразу ж надіслати до Львова війська, бойові частини формувалися здебільшого з місцевого населення, зокрема приміських сіл Білогорщі, Чишки, Давидова, Козельників, Кротошина, Кульпаркова, Рясної Польської, Зимної Води, яке добре орієнтувалося у львівських околицях.

Командувач Г. Стефанів постійно намагався переконати Державний секретаріат покинути Львів і провадити організаційну роботу якнайдалі від місця боїв. Крім того, необхідно було, після втрати