Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

— Чистісінька правда, — Франциско дивився їй просто в очі, обличчя було серйозне, а слова лунали щиро, — але це лише частина правди.

— А яка ж — уся?

— У мене була зовсім інша мета.

— Яка ж саме?

— А це ти і маєш з’ясувати.

— Я тому й прийшла: сказати, що починаю розуміти твою мету.

Він знову всміхнувся:

— Якби справді так було, ти б сюди не прийшла.

— Правду кажеш. Я не розумію твоєї справжньої мети і, можливо, так ніколи й не зрозумію. Я лише починаю дещо намацувати.

— Що саме?

— Ти вичерпав усі можливі форми падіння і винайшов для себе нову розвагу: обмахлювати таких, як Джим та його друзі, і милуватися на їхні корчі. Не знаю, який різновид розпусти і гріха спонукає тебе насолоджуватися цим видовищем, але ти вибрав найвдаліший час і приїхав у Нью-Йорк саме по це.

— Не заперечуватиму: це справді неповторне видовище — поглянути, як вони корчаться і біснуються, надто — твій братичок.

— Вони — трухляві йолопи. І винні лише в тому, що довірилися тобі, твоєму імені і твоїй честі.

Знову обличчя Франциско стало серйозним. Даґні не сумнівалася, що він говорив щиро:

— Так. Вони довірились. Я знаю.

– І це тебе тішить?

— Ні, мені зовсім від цього не весело.

Він і далі грався своїми кульками, неуважно і спроквола підкидаючи їх час від часу. Даґні раптом зауважила бездоганну точність його прицілу, вправність рухів. Він ледь ворушив зап’ястком, штовхаючи по килиму одну кам’яну краплю точнісінько в центр іншої. Пригадала раптом передбачення з його дитинства, мовляв, усе, що він робитиме, — робитиме щонайбездоганніше.

— Ні, — знову озвався він, — я не вважаю, що це весело. Твій Джеймс і його друзі нічогісінько не петрають у гірничій промисловості. Вони і гадки не мають, як робляться гроші, й не вважають за необхідне вчитися. Вони вважають знання зайвими, а власні міркування — несуттєвими. Вони помітили, що у світі є я, і що мені було за честь опанувати знання. І вирішили, що можуть довірятися моїй честі. Хіба ж можна зрадити таку довіру?

— Отже, ти таки все спланував?

— Вирішуй сама. Це ти почала про їхню довіру і мою честь. Я вже не мислю такими категоріями. — Франциско випростався і додав: — І мені начхати на твого брата і його приятелів, я не дам за них ані ламаного гроша. Їхня теорія не нова, вона працювала сторіччями, але ніколи не давала стовідсоткової гарантії. Вони вирішили паразитувати на моїй ідеї, переглянувши лише один пункт імовірного плану. Думали, що єдина моя мета — нажитися, збільшити статки. А що, як моя мета полягала в іншому?

— Що ж ти хотів, як не заробити грошей?

— А їх це не обходило. Досить суттєва частина їхньої теорії — це байдужість до моєї мети, мотивів і бажань.

— Якщо ти не збирався заробляти там грошей, то який у тебе міг бути мотив?

— Та який завгодно. Наприклад, витратити їх.

— Витратити гроші на цілковитий і однозначний провал?

— Як я міг знати, що ті копальні приречені на цілковитий і однозначний провал?

— А як ти міг не знати?

— Дуже просто. Не замислюючись про це.

— Ти взявся за новий проект, усебічно його не обдумавши?

— Ні, не зовсім так. Але невже не можна припустити, що я просто помилився? Я ж лише людина. Мені не вдалося. Зазнав поразки. Недостатньо попрацював.

Він зробив занадто різкий рух кистю: кришталева куля вистрілила, покотилася, вилискуючи по килиму, і дзвінко вдарилась об коричневу посестру в протилежному кінці кімнати.

— Я тобі не вірю, — мовила Даґні.

— Не віриш? А чому я не маю права на цю загальновизнану зараз людську рису? Чому я мушу платити за чужі помилки, не маючи права на власні?

— Бо це будеш не ти.

— Справді? — він ліниво і розслаблено витягнувся на килимі. — Ти збиралася мені закинути, що я це все зробив навмисне; отже, таки припускаєш, що я мав мету? Невже й досі не здатна розгледіти в мені покидька?

Даґні заплющила очі. Франциско зареготав так весело, як вона ще ніколи не чула. Квапливо глянула на нього, але не побачила в обличчі ані натяку на жорстокість: воно сяяло чистою радістю.

— Даґні, хочеш зрозуміти мій мотив? А ти не думаєш, що це могла бути звичайнісінька забаганка?

Ні, думала вона, це неправда. Інакше, він не міг би так сміятися, так дивитися на неї. Безвідповідальний бевзь не здатен на незатьмарену радість; непорушний душевний спокій недосяжний волоцюгам; вміння так сміятися — наслідок найглибшого, найсерйознішого мислення.

Даґні незворушно споглядала розпластану на килимі біля її ніг людину. Вона раптом відчула, що пам’ять повертає їй дещо: чорна піжама підкреслювала довгі лінії його тіла, комір відкривав гладеньку, молоду, засмаглу шкіру; згадався юнак у широких чорних штанах та сорочці, який лежав біля неї на траві далекого світанку. Тоді вона пишалася, що володіє цим тілом, і гордість ця досі залишалася в її душі.

Даґні раптом згадала найполум’яніші моменти їхньої близькості. Здавалося, ці спогади мали її образити, але чомусь не ображали. Це почуття не поєднувалося ні з надією, ні з жалем; воно вже не керувало нею, але й не було сили його позбутися.

Незбагненно і непояснювано, виринувши з раптового відчуття, що так її вразило, вона згадала те, що колись дарувало їм обом неперевершену радість.

— Франциско, — мовила вона стиха, — колись ми з тобою любили музику Річарда Гейлі…

— Я досі її люблю.

— Ти з ним знайомий?

— Так. А що?

— Ти, часом, не знаєш, — він написав «П’ятий концерт»?

Франциско завмер. Даґні вважала, що його неможливо вразити, але, з’ясувалося, це не так. Дивно: з усього, що вона сьогодні казала, його приголомшили тільки ці слова. Але заціпеніння тривало лише якусь мить. Потім він спокійно запитав:

— А чому ти вважаєш, що він написав?

— То написав чи ні?

— Ти ж знаєш, що існує лише чотири концерти Гейлі.

— Так. Але мені цікаво, чи написав він іще один.

— Він покинув писати.

— Знаю.

— Чому ж запитуєш?

— Так, знічев’я. А де він зараз і що поробляє?

— Хтозна. Давно його не бачив. Але з чого ти взяла, що існує «П’ятий концерт»?

— Я не казала, що він існує. Я просто поцікавилась.

— Що тебе спонукало подумати про Річарда Гейлі саме зараз?

— Тому що… — Даґні відчула, що от-от зірветься, — тому що мій розум не здатен перестрибувати від музики Річарда Гейлі до… місіс Ґілберт Вейл.

Франциско полегшено засміявся.

— Он воно що… До речі, якщо ти стежиш за моїм публічним життям, то не могла не зауважити кумедної невідповідності в зворушливій історії місіс Ґілберт Вейл.

— Я не читаю маячні.

— А варто