href="ch2-243.xhtml#id283">[243], шепоче ніжно й так голосно, що всі це, звичайно, чують. Бо якщо чоловік становить для нас усе ще найбільшу загадку, хоч минуло вже десять літ, вибачте, навіть дванадцять, не будемо докучати іншим відвертими таємницями, це означає, що ми виграли великий приз в лотереї, чи не так? Il faut absolument que je Vous le dise ce soir[244]! Вона дивиться на присутніх в очікуванні аплодисментів, на мене також, а потім кидає на Анні сталевий погляд, Анні мало не взяла мою тарілку не з того боку, та наступної миті вона знову в стані дивитись на Атті закоханими очима. Вона закидає голову, і, немов випадково, її заколене нагорі волосся спадає на плечі, злегка хвилясте й золотаво-брунатне, вона сита й вдоволена. Старий Бомон починає немилосердно довгу оповідь про давні часи, тоді це були ще правдиві вакації, батьки Атті виїжджали із Відня зі скринями, повними начиння, срібла й білизни, з прислугою та усіма дітьми. Антунетта, зітхаючи, оглядається навкруги себе, її повіки моргають, бо виникає загроза, що ціла історія, уже всоте буде подана знову; Гофманнсталь[245] та Штраус[246], звичайно, бували у них щоліта, окрім того, Макс Райнгардт[247] та Касснер[248], а рідкісна книга Ферча Мансфельда, присвячена пам’яті Касснера, ось що всі ми нарешті повинні сьогодні побачити, а ті Кастільйонові свята, une merveille sans comparaison, inoubliable, il était un peu louche, oui[249], хоча Райнгардт, tout autre chose[250], правдивий пан, Іl aimait les cygnes[251], звичайно, він любив лебедів! Qui était се type-là?[252], холодно питає Марі. Антуанетта стенає плечима, однак Атті люб’язно допомагає старому, прошу, вуйку Ґонтране, розкажіть цю кумедну історію про Ваш похід в гори, знаєте, було це тоді, коли всі зацікавились альпінізмом, справді, тут можна вмерти зо сміху, чи ти знаєш, Антуанетто, що вуйко Ґонтран був одним з перших лижників, які на Арльберґу[253] вивчили арльберзьку техніку[254], здається, саме тоді з’явилися Христіана і Телемарк[255]? Він також був одним із перших, хто винайшов дієту із соняшникового насіння та сонячні ванни, тоді це було надзвичайно сміливо, засмагати зовсім оголеним, прошу Вас, розкажіть нам про це! Діти мої, я помираю, оповіщає Антуанетта, я рада, що можу їсти, скільки захочу, не зважаючи на фігуру. Вона посилає Атті суворий погляд, відкладає серветку, встає, і всі ми йдемо з малого покою до великого поряд, чекаємо кави, і Антуанетта знову не допускає, щоб старий Бомон запропонував нам іще раз свій Арльберґ та методи лікування Кнайпа, засмагання зовсім оголеним, або ще якісь авантури початку сторіччя. Нещодавно кажу я цьому Караяну, хоча з ним взагалі не відомо, чи він чує тебе, чи ні, він же постійно у трансі, прошу, Атті, ти не маєш дивитись на мене благальним поглядом, я вмію тримати язика за зубами. Однак що ви скажете про істерію Христини? У мій бік Прошу тебе, чи не могла б ти мені сказати, що, властиво, на ту жінку найшло, вона дивиться на мене так, ніби аршин проковтнула, я завжди люб’язно вітаюся з нею, але та чванькувата дурепа надто охоче полила б мене смолою із сіркою, Ванчура, зі своїм заняттям скульптурою, видно, справді знівечив їй усі нерви, як перед тим Лізель, це для нього типово, усі його музи так чи інакше виснажені до краю, бо він змушує їх годинами позувати йому в ательє, окрім того, ще й вести господарство, я розумію це дуже добре, однак треба, усе ж таки, володіти собою, коли ти весь час на виду з таким чоловіком, у нього ж несамовитий талант, Атті купив його перші речі, я їх вам покажу, це найкраще з того, що створив Ксандль!
Мине ще година, і я зможу лягти в своє ліжко, накритись товстою пуховою ковдрою, як на селі, бо вечори у Зальцкаммерґуті завжди прохолодні, надворі щось застрекоче, та й у кімнаті почне щось бриніти, я встану з ліжка, ходитиму по кімнаті, шукаючи ту комаху, що дзижчить та бринить без упину, проте її не знайду, а потім на моїй лампі тихо грітиметься метелик, я могла б його вбити, але саме він нічого мені не вдіяв, і тому я не можу цього зробити, мав би принаймні якісь видавати звуки, здіймати дратівний шум, щоб розбудити в мені інстинкти вбивці. Виймаю з валізи декілька кримінальних романів, я маю ще почитати. Та після кількох сторінок з’ясовую, що цю книжку я вже читала. УБИВСТВО — ЦЕ НЕ МИСТЕЦТВО. На піаніно лежать Антуанеттині ноти, два томи СПІВУ І МУЗИКИ, я розгортаю їх навмання й тихо пробую кілька тактів, які я грала в дитинстві. Тремти, Візантіє… Повстань, Феррари княже…[256] Дівчина й смерть[257], марш із Доньки полку…[258] Пісня з шампанським…[259] Остання троянда літа[260]. Я тихо співаю, проте фальшиво, занадто низько: тремти, Візантіє! Потім іще тихіше та чисто: вино, яке очима п’єш[261]…
Відразу після сніданку на якому присутні лиш я та Атті, ми виїжджаємо його моторним човном. Атті повісив собі хронометр на шию, мені вручив палицю з гаком, розгубившись, я хочу віддати її йому й ненароком випускаю із рук. Та ти не сповна розуму, ти маєш відштовхнутися нею, ми ж вдаримося об місток, та відіпхни ж бо човна! Звичайно Атті не кричить ніколи, однак у човні неможливо, щоб він не кричав, і вже це могло б спротивити мені всі човни. Відчалюємо заднім ходом, Атті повертає човна, а я думаю про всі роки в моторних човнах на озерах і на морях, знову дивлюся на знайомі околиці, значить, це і є те забуте озеро, це було тут! Атті, якому я намагаюся пояснити, як це, на мою думку, чудово, мчати так по воді, мене взагалі не слухає, він думає лиш про те, щоб вчасно дістатись до місця старту. Ми погойдуємося на хвилях поблизу Санкт-Ґільґену. Минає десять хвилин після першого пострілу, нарешті лунає другий, і тепер щохвилини забирають знаки. Дивися, зараз буде останній! Хоча я нічого не бачу, чую стартовий постріл. Ми лишаємося позаду за яхтами, які набирають швидкість, я ще встигаю побачити, як одна яхта іде тепер попереду нас галсом, нерівним, пояснює Атті, і тоді ми пливемо зовсім помалу, щоб не заважати реґаті, Атті, похитуючи головою, приглядається до маневрів нудних яхтсменів. Іван, напевно, прекрасно
