Читати книгу - "Мальви. Орда"

— А… Алі… — більше слів не міг видавити з горла: перед ним стояв той, що колись кликав його батьком.

— Звідки ти маєш такі речі? — придивлявся чорбаджі до амулета. О, він не сподівався аж такий дорогий подарунок принести сьогодні вирлоокій Зулейці. Але звідки в цього жебрака такі дорогоцінності?

— Ти — злодій, — сказав він спокійно, кивнув яничарові, і той миттю згорнув з крісельця решту краму.

Застогнав Хюсам, схопився руками за чалму:

— О Аллах, що роблять ці грабіжники!

На ювеліра посипалися удари, крамарі порозбігалися, хапаючи свій товар, яничари, скориставшись із нагоди, забирали, що потрапляло під руки.

Хюсам лежав на землі, заслоняючи обличчя руками, а коли сам Алім штовхнув його ногою під ребра, неймовірна кривда і лють додали йому сили, він звівся на ноги і прохрипів, бризкаючи слиною в обличчя чорбаджія:

— О зміє ядуча, викохана за моєю пазухою, о виплодку самого Ібліса, о смерте наша! Та хай тебе рідна мати прокляне!

Тепер Алім упізнав Хюсама. Він на мить остовпів, розгубився, та довкола стояли яничари — чорбаджі не міг прощати якомусь жебракові такої зневаги.

Гострий ятаган проколов горло старого ювеліра.

…Діждавшись, поки з–перед парадних воріт Біюк–сарая розійдуться яничари і спаґії, до вартового підійшов якийсь купець із великим сувоєм парчі.

— Мені звелів кизляр–аґа Замбул принести дорогоцінні тканини для гарему, — крізь вузькі прорізи повік на вартового зиркали маленькі рухливі зіниці. — Скажи провести мене до Замбула.

Кизляр–аґа підозріло зиркнув на торговця парчею. Він не кликав сьогодні нікого.

Все починало набридати старому євнухові: і гарем, і недолугий султан, і служба. Сьомий десяток ліг на спину, все важче було її згинати; колись в’юнкий і спритний плазун ставав лінивим алігатором, якому хотілося без діла лежати на сонці, роззявивши пащу. І має вже через що. Багатство є. Якби ще чистих кілька тисяч піастрів, він купив би у капудана–баші[133] галеру, перевіз би свої скарби до Мекки і там спокійно доживав би віку.

— Не питай нічого, Замбуле, — промовив тихо купець, і ахнув кизляр–аґа:

— Сефер Ґазі!

— Тс–с–с… Не розпитуй, як я дістався сюди з Родосу, і не клич прислужників, поки мене не вислухаєш. Я розбагатів, у цей сувій парчі загорнутий мішок із золотом, один мішок. А другий цілий юк[134] лежить у найпотаємнішому сховку в одного татарина, що торгує на Бедестані. Якщо ти мене викажеш, то другий мішок для тебе пропаде. Коли ж нині скажеш султанові, що Мухаммед–Ґірей готує змову проти нього, а єдиний вірний слуга Ібрагіма — це Іслам, ти отримаєш його. Як тільки мій вихованець вийде від султана з позолоченим мечем, я тобі дам ярлика, з яким ти підеш до торговця тканинами татарина Мемета. А тепер купуй у мене цей сувій парчі і неси його легко, мов пір’їнку, Ібрагімовим красуням.

— Шайтан… — просичав Замбул і прийняв із рук Сефера важкий сувій.

Ібрагім поволі заспокоювався. Зловісний гармидер біля воріт Біюк–сарая нагадав йому, було, ту ніч, коли бенкетував увесь Стамбул, а він сидів у в’язниці, проклинаючи могутнього Амурата. І раптом двері навстіж, і натовп біля дверей тюрми, і труп ненависного брата перед ним… А що, коли цей підозрілий гармидер — то вже його, Ібрагімова, черга? А, слава Аллаху. Яничари збунтувалися за право першими цілувати його шубу… Значить, вірні йому, ще довго зможе він ніжитися в розкошах і спокої… Ібрагім повільними ковтками цідив вино, очі п’яно плавали в орбітах, два Замбули увійшли до султанської опочивальні.

— Я не кликав тебе, чого хочеш, кретине?

— Змова проти тебе, султане, — випалив Замбул.

Випав глечик із рук Ібрагіма, він хотів схопитися на ноги, але спина прикипіла до подушки. Прохрипів:

— Де, хто?!

— Мухаммед–Ґірей бунтує Крим, султане.

Ібрагім широко розплющив очі, хміль раптово минув. Зірвався з подушки, схопив за груди кизляр–аґу і шпурнув ним, тупо вдивляючись у його вишкірену пащу.

— Хто, хто говорив мені, що Мухаммед буде вірний Порті, хто переконував мене, що Іслам–Ґірей — зрадник?

Замбул підвівся на ноги, випростався. Рабська покора, з якою він завжди входив у царські покої, зникла з його обличчя.

— Ти ще не бив мене, султане, і краще не роби цього. Замбул стане гніватися. Як керуватиме сонцеликий султан великою імперією, коли не стане всезнаючого Замбула? Самотність пасує тільки Аллахові, бо він непомильний, великий Ібрагім на самоті може помилитися. А тоді Hyp Алі не пожаліє твоєї голови, як не пожалів Амуратової. Я ж тобі даю, як завжди, щиру пораду: пошли негайно по Іслам–Ґірея на Родос, а по Мухаммеда у Крим.

Ібрагім стояв з опущеними руками, піт горошинами стікав по рідких волосинках борідки. Тепер він зрозумів: ота його могутність, те сплескування в долоні було самообманом. Усі ці роки ходив він по палатах, обдурений своїми ж підлеглими, і влада його триватиме доти, доки вони захочуть. Кара–ґез! Усе, що було дотепер, — це Кара–ґез, а він, перекостюмований у султанський одяг в’язень, тішить публіку так, як цього хоче Hyp Алі і цей потворний владика. Ось він, балаганщик, розправив перед актором спину, дає йому зрозуміти, що вистава мусить мати кінець. Продовжити!.. За всяку ціну продовжити виставу. Грати так, щоб вона була цікавою, щоб публіка просила ще і ще, не вимагала опускати завісу…

…Гордо ступав Іслам–Ґірей до султанського селямлика. Він уже був упевнений в перемозі. Розумний Сефер Ґазі — великий друг і мудрець! Але дивне одне: чому йому не допомогли капи–кулу — сеймени, а перекопський бей, який послав на султанське торжище свого салердара–аґу[135] Мемета з мішком золота? Ісламові згадалася розмова з аталиком у Ашлама–дере: «Хто буде твоєю правою рукою?» Мансур–бей хоче бути нею. З Мухаммедом, видно, не вдалося. А чому? Невже брат не ласий на гроші? А може, побоявся бей давати золото в нездалі руки? І дає їх сильнішому, щоб купити хана для себе. Так… Але ж коли хабар заходить у двері, правда виходить крізь вікно. Невже йому не вдасться чинити свою правду, бо він куплений хабаром ще перед вступом на престол?

Ібрагім возсідав на краю басейну, спершись ліктем на подушку. Він силкувався надати своєму обличчю виразу зверхності і владності, та блідість, змережана кров’яними жилками, робила його нікчемним, жалюгідним. Біля султана стояв задуманий великий візир.

Іслам–Ґірей, постоявши мить перед своїми повелителями, вклякнув на землю, і тоді побадьорішав султан.

— Бачиш, Ісламе, я призначаю тебе ханом. Подивлюся,