Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

позичити чиєсь життя. Я крадькома позираю на життєву дорогу іншої жінки і хочу приміряти її туфлі, пройтись у них. Я дивлюся на свої ноги і порівнюю наше взуття. На вигляд її туфлі кращі, більш привабливі, більш стильні і значно зручніші за мої. Звичайно ж, я й гадки не маю, що вона відчуває в цих туфлях, я думаю лише про те, як вони виглядатимуть і сидітимуть на моїх ногах.

Легко порівнювати свій внутрішній світ із тим, що ми бачимо в інших, і вважати, що їм пощастило більше. Але часто мені прямо нагадують про те, що мої проблеми — це насправді мої найбільші дари.

Декілька років тому я опинилася на прийомі, де були найвідоміші і найвпливовіші люди Клівленда. Я почувалася ніяково, бо мене зусібіч оточували сильні світу цього: мери, конгресмени, успішні бізнесмени та судді. Вони здавалися розумнішими, багатшими і поважнішими, ніж я коли-небудь зможу стати.

Одна суддя підійшла поговорити зі мною. Вона була новою яскравою зіркою нашого товариства. Вона спитала, чи є в мене діти. Я витягла фото дочки у весільній сукні, яке завжди носила в гаманці. Суддя дивилася на фото, де я сиділа поряд із Габріель, огорнутою білим мереживним маревом. Її очі затуманились. Вона прошепотіла: «У мене немає дітей. П’ять викиднів. Я так хотіла дитину. Не можу навіть уявити, як це — мати дочку».

Вона притисла фото до щоки і заплющила очі, ніби хотіла ввібрати поцілунок материнства, залишити на шкірі відбиток, який могла відчути, але ніколи не переживала сама. Щоразу, коли дивлюся на це фото, я згадую, як мені пощастило.

Більшість із нас зовсім не помічає своїх дарів, доки не побачить, що довелося пережити іншим. Мій друг Майкл Бріттейн, відомий адвокат, схожий на найщасливішу людину у світі. Декого його щастя навіть дратує. Він завжди всміхається, хвалить інших, навіть у найгіршій ситуації намагається знайти щось хороше і трепетно ставиться до щонайдрібнішої часточки краси, яка його оточує. Він — людина-світлячок. Він випромінює світло.

Ті, хто його не знає, дивляться на костюм та краватку і роблять висновок, що його життя легке й безтурботне. Їм невідома його історія. Батько Майкла жив по той бік закону. Він займався якимись ризикованими оборудками, пов’язаними з азартними іграми, для місцевої ірландської банди «Кельтський клуб». У Клівленді італійська та ірландська мафії воювали між собою. За тиждень до того, як Майкл вступив на юридичний факультет, його батько застрелив чоловіка під час гри в покер — ставки були високі, і вони щось не поділили. Його застрелили через декілька місяців після того, як він вийшов із в’язниці. Майкл тоді ще вчився в університеті. Але це його не зупинило — навпаки, батькова смерть стала для нього стимулом рухатись уперед.

Майкл став адвокатом, а за декілька років обійняв посаду президента Клівлендської міської асоціації адвокатів. Він також займається волонтерською діяльністю — пояснює школярам, що таке права та обов’язки. Він відвідує міські школи, щоб сприяти позитивному ставленню до законодавства й допомагати учням успішно закінчити навчання. Він каже дітям, що вони можуть досягти успіху, якщо матимуть правильне ставлення, чітку мету і бажання працювати не покладаючи рук. Незважаючи на хаос, яким було його життя, коли він навчався на юридичному, — тато під слідством, тато у в’язниці, тата вбито, — Майкл мав мету, віддавав усі сили для її досягнення і закінчив університет найкращим студентом свого курсу.

Ви запитаєте, що може бути спільного у багатого білого чоловіка в костюмі та краватці і цілого класу бідних чорношкірих підлітків? Він розуміє їхній біль, їхні страждання, страхи й тривоги, бо їхні батьки — теж злочинці. У Майкла такі ж рани.

У світі багато таких людей, як Майкл. Під час щорічних відвідин єзуїтського монастиря у Клівленді я завжди переконуюся, що всі мають рани, але в усіх вони різні. Дізнавшись про чужі шрами, я з вдячністю приймаю свої.

Якось я приїхала до монастиря зі свіжою раною, якої завдало мені життя. Я прогулювалася величезною територією і несподівано помітила оленицю, що йшла лісом і накульгувала. У неї була гладенька шерсть каштанового кольору. Вона ступала маленькими, обережними кроками. Я підійшла ближче і побачила, що вона лише на трьох ногах. Одна нога була зламана і погойдувалась у повітрі.

Ой, моє серце стислося. Я молилася, щоб їй не було боляче. Я стояла і плакала, бо мені було шкода олениці. Вона була такою тендітною. Я назвала її Бернадетта і всі вихідні молилася за неї. Я ніколи її не забуду. Я не розпізнаю якогось іншого оленя, але її пам’ятатиму завжди. Я впізнаю цю оленицю за її зламаною ніжкою, за її раною.

Я йшла лісом і ніяк не могла позбутись образу цього перелому. І тут мене осяяло. Адже саме так я часто почуваюся всередині. Саме так Господь упізнає нас — за нашими ранами. Святий Августин якось писав: «У своїй найглибшій рані я бачу світло Твоє, і воно засліплює мене». Для Бога це ніякі не рани, для Нього це дари.

Хтось колись сказав, що Господь приходить до нас у вигляді нашого життя. У хаосі цього життя, у всіх тих проблемах і недоліках, яких нам хотілося б позбутись, які ми молимо забрати в нас. У свій щоденник я вклеїла цитату Томаса Мертона, яка нагадує мені, що для Бога я бездоганна навіть з усіма моїми недоліками.

Мертон був ченцем-трапістом, поетом і громадським активістом. Він помер у 1968 році. Більшу частину життя він провів в усамітненні й молитвах у Гефсиманському абатстві в Кентуккі. Він вірив, що кожен з нас має особливу долю і виняткову мету, яка належить лише вам. Бог створив усе так, щоб вона ніколи в жодної людини не повторювалась. Цю винятковість я зрозуміла з допомогою пророка Ісаї, який каже, що Бог покликав нас із утроби матері, зробив нас особливими і ніколи нас не забуде. Він написав моє і ваше ім’я на Своїй долоні. Я повинна дати Господу те, що Він не може отримати від інших, — дар, яким є я.

Якби ми справді зібрали всі наші проблеми докупи, свої я б забрала назад. Не тому, що вони легші, а тому, що вони мої. Мої уроки. Мої нагороди. Мої дари.

Урок 41. Не аналізуйте життя. Живіть теперішнім і віддавайтеся йому на всі сто

У Леслі Г’юдек була теорія покерних фішок, яку вона застосовувала до підлітків. Вона вважала, що кожен народжується з певною кількістю таких фішок, але деякі діти, дорослішаючи, гублять їх через обрáзи, критику і погане ставлення батьків. До підліткового віку в них лишається зовсім небагато фішок, тож вони не можуть дозволити собі ризикувати чи довіряти людям.

Леслі була вчителькою англійської в старших класах і поставила собі за мету додавати учням фішки,