Читати книгу - "Шантарам"

Авжеж, я пам’ятав. За декілька днів до цього потопу влаштували щось подібне до лотереї. На маленьких клаптиках паперу написали імена всіх жителів села — сто дванадцять імен — і запхнули їх у великий глиняний горщик, що називався матка. Витягнути з горщика шість папірців з іменами тих, хто виграв, доручили маленькій дівчинці. Все село, що з цікавістю спостерігало за цією операцією, привітало щасливчиків аплодисментами.

Їх було шестеро, і вони мали право забити в землю палиці завдовжки з метр. Таке ж право надали, без участі в лотереї, трьом найстарішим жителям села. Вони вибрали місце, і їхні молодші односельці забили ті палиці. До кожного кілочка прикріпили прапорець з ім’ям людини, що закопала його, після чого всі розійшлися по домівках.

Я сидів під деревом і складав словничок тих слів на маратхі, які щодня чув у селі. Зайнятий своєю справою, я не звернув особливої уваги на ту лотерею і не поцікавився, що вона означає.

Тепер, коли ми спостерігали за водою, що підкрадалася до нас, Прабакер пояснив, що кілочки — це гра, яку вони влаштовують щороку під час повені. Трьом найстаршим жителям села і шістьом щасливцям дається шанс угадати, до якого місця цього року дістанеться вода.

— Дивися он на той прапорець,— показав Прабакер на кілочок, що був найближче до води.— Річка вже зовсім поряд з ним. Сьогодні вночі вона затопить його.

Він переклав ці слова селянам, і вони виштовхали вперед Сатиша. Кілочок належав йому, і він, похнюпившись, збентежено посміхався під добродушний сміх односельців.

— А ось до цього прапорця вода навряд чи дійде,— провадив Прабакер, показавши мені найближчий до нас кілочок.— Річка ніколи так далеко не розливалася. Це прапорець старого Діпакбгая. Він думав, що потоп цього року буде дуже сильний.

Селяни втратили інтерес до повені і подалися до села. Ми лишилися удвох з Прабакером.

— Але звідки ти знаєш, що вода не дійде до цього кілочка?

— Ми живемо тут дуже довго, Ліне. Село Сундер стоїть на цьому місці дві тисячі років. А сусіднє село, Натінкера, стоїть ще довше, три тисячі років. У деяких селах — далеко звідси — у людей були великі нещастя в період дощів. Але не в нас, не в Сундері. Наша річка ніколи не розливалася далі за це місце. Цього року, я думаю, вона теж не піде далі, хоч старий Діпакбгай каже інакше. Всі знають, де річка зупиниться.

Він підняв очі до неба, що поливало нас водою.

— Але зазвичай ми не приходимо сюди дивитися на кілочки, поки йде дощ. Я вже геть намок, Ліне.

Я стояв і зачаровано дивився на вировисько хмар у височині.

— Ліне, а у тебе в країні люди знають, де зупиниться вода? — запитав Прабакер.

Не дочекавшись відповіді, він поплескав мене по плечу і пішов додому. А я стояв собі й думав про ту річку, що тече в кожному з нас, про ту щонайглибшу істину, котра свідчить про те, ким ми є і чого можемо досягти. Все своє життя я провів, наче в облозі. Я завжди був готовий — дуже добре готовий — воювати за те, що любив, і проти того, що ненавидів. І внаслідок цього я сам став уособленням цієї вічної війни, моє справжнє «я» було приховане під страхітливою машкарою. Як і в багатьох крутих хлопців, моє лице свідчило про те, що зі мною жартувати не варто, аж усе моє життя стало цим войовничим попередженням.

Але в селі та поза не мала сенсу. Місцеві жителі не розуміли її. Вони не знали інших чужинців, і їм ні з чим було порівнювати. Якщо я був похмурий або й розлючений, вони сміялися і ляскали мене по спині. Вони вважали мене гарним хлопцем і не звертали уваги на вираз мого обличчя. Я був для них людиною, яка працює пліч-о-пліч з ними, жартує, грається з дітьми, співає і танцює разом з усіма і сміється від щирого серця.

І, гадаю, я справді сміявся від щирого серця. Мені випала нагода стати людиною, якою я завжди хотів бути. Всього за три години до того, як Прабакер пояснив мені суть гри з кілочками, я дізнався від його матері, що вона скликала жінок у селі на нараду, щоб дати мені нове, місцеве ім’я. Оскільки я жив у сім’ї Прабакера, то вони вирішили, що і прізвище моє має бути Харре. Кишан був батьком Прабакера, тож традіция вимагала, щоб я взяв його ім’я. А перше, основне ім’я Рухмабаї обрала для мене, гадаючи, що у мене спокійний і життєрадісний характер, і решта жінок погодилася з її вибором. Це ім’я було — Шантарам, що означає «мирна людина», або «людина, якій Бог дарував мирну долю».

Ці індійські селяни позначили своїми кілочками ті межі в моєму житті, де зупиниться річка. Вони знали це місце в мені і відзначили його прапорцем з моїм новим ім’ям: Шантарам Кишан Харре. Не знаю, чи розгледіли вони це ім’я в серці тієї людини, якою мене вважали, чи самі помістили його туди, мов насінину, з якої виросте дерево втілення бажань. Це неважливо. Головне, що тієї миті, коли я стояв біля кілочків, у мені народилася нова людина — Шантарам.

Розділ 7

— Це чудова повія,— благально казав Прабакер.— Вона така пишна, і якраз у найсерйозніших місцях. Ти будеш такий збуджений, просто впадеш без тями від неї.

— Це, звісно, дуже спокуслива пропозиція, Прабу,— відповів я, стримуючи сміх,— але вона мене не цікавить. Ми тільки вчора виїхали з села, і я ні про що інше не можу думати. Щось я не в гуморі зустрічатися з цією повією.

— Гумор не проблема, баба. Тільки-но почнуться стрибки і перекидання, твій кепський гумор дуже швидко зміниться. Раз — і все.

— Можливо, ти маєш рацію, але я, мабуть, все-таки утримаюся.

— Але вона така приваблива! Хлопці сказали мені, що тільки в цьому готелі у неї був секс-бізнес багато-багато разів із сотнями різноманітних чоловіків. Я бачив її. Я подивився в глибінь її очей і зрозумів, що вона дуже великий експерт в секс-бізнесі.

— Мені не потрібна повія, Прабу, хоч яким би експертом вона була.

— Якби ти тільки побачив її! Ти відразу збожеволів би.

— Ні, Прабу, вибач.

— Але я пообіцяв, що ти прийдеш і подивишся на неї. Тільки подивишся, і все.

— Ні й