Читати книгу - "Карбід"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— О, про галюцинації можу розказати я, — повільно й розслаблено сказав Мірча.
— Ні, секунду, я ще не договорила. Так ось, під цими грибами бачиш усе, немов ти метелик чи дельфін. Але також змінюється й відчуття звуку, слух. Десь через годинку я вирішила ввімкнути музику, бо ми всі мовчали й кайфували кожен у своєму вимірі. Не знайшовши пульту від телевізора, я просто включила музику на своєму смартфоні. Це був якийсь старий альбом Зємфіри. О господи, як це було прекрасно! Я лягла на ліжко й заплющила очі. Музика була небесною. Здавалося, я можу повністю відключитися від реальності, втопитися в голосі співачки, який поглинав мене повністю. Що найдивніше: заплющивши очі, я не провалилася в темряву; переді мною й далі було небо над Сан-Франциско, а поміж кольоровими вибухами світла я чітко бачила панель управління музикою, майже як на комп'ютері, у вінампі. Там було кілька важелів, як на радіоприймачі, а навколо кожного з них написи: «голос», «гітара», «барабани», «піаніно». Ось так лежачи, я могла очима крутити їх — і налаштовувати музику в своїй голові. Наприклад, я крутила важіль «голос» — і чула лише голос Зємфіри, крутила «піаніно» — і підсилювала звук клавіш. Відтоді Зємфіра стала моєю улюбленою співачкою, бо я ніколи не чула нічого кращого, ніколи так не відчувала музику. Кажуть, що під грибами найкраще ходити в оперу — тоді симфонічний оркестр і високі, потужні голоси створюють незабутнє відчуття щастя. Але я в оперу не ходила, натомість мої гості, побачивши, що я вже в ліжку, перебазувалися до мене, почали роздягати й цілувати мене, а я весь час слухала Зємфіру, яка наповнювала мене так само, як і ці голландці. Це був прекрасний секс — такий, як мистецтво. Пізніше я цікавилася цими грибами, але більше не випадало їх спробувати. Знаю, що у нас на Закарпатті, зокрема на полонинах Перечинщини, ростуть схожі гриби, їх збирають і їдять, діють вони ніби так само. Але я не наважилася спробувати — все-таки я медик, розумію, що завжди важливо пам'ятати про концентрованість, дозу. А тут якісь місцеві гуцули просто пропонують пожувати сорок-п'ятдесят маленьких грибочків. Я боялася. Інша справа в Амстердамі: кольори, що позначають міцність, гарантія якості від продавця, засвідчена державними лабораторіями, розфасування по два-три грами. Ех, із задоволенням спробувала б іще раз!
— Класно, класно, — зрозумівши, що Уляна Дмитрівка Крук свою розповідь закінчила, протягнув Мірча. — Я теж одного разу пробував галюциногени, але жорсткіші. Більше не хочеться. Було це давно, коли я ще був зовсім молодим. У такому віці все хочеться спробувати. Ми з хлопцями тоді пили переважно самогонку, бо грошей на казенку не було. Напивалися до втрати адекватності і часто свідомості. Але тут пройшла чутка, що один знайомий підсів на якісь наркотики. Це звучало круто. Я спитав його, і він відповів, що насправді не наркотики вживає, на яких грошей не було, та й купити, чесно кажучи, ми тоді не знали де, а наш, вітчизняний натуральний продукт. Він ще й називається красномовно — дурман. Росте біля доріг, просто під ногами. Виявляється, що треба брати його закриту квітку, з якої мав би вирости плід. А вже в ній — такі бажані насінини. З кожної квітки можна назбирати по сто-двісті насінин. Трохи їх підсушуєш, а потім просто жуєш. Це все мені той приятель пояснив, а потім поділився й готовим уже насінням, дав цілий пакетик. Сказав, що треба їсти по тридцять зерен, не більше. А потім світ змінюється — і все поглинають галюни. Мене це настільки зацікавило, що я тільки вийшов від нього і свої тридцять насінин одразу ж і прожував. Ішов додому, але нічого не змінювалося. Тоді я вирішив, що з огляду на мою масу тіла мені треба більше. Може, хоч тоді подіє. Тому з'їв ще з дюжину. Не діяло. Мене це так розізлило, що зопалу я закинув до рота ще штук двадцять. І за кілька хвилин почалося. Це був найгірший вечір у моєму житті, найстрашніший. Я себе зовсім не контролював. Я був як у комп'ютерній грі і дивився на себе збоку. Але все було дуже страшним по-справжньому. Я йшов — і раптом побачив, що під ногами в мене клубочаться змії! Багато різних гадюк, які лазили по моїх ногах, а що найжахливіше — дивилися мені просто в очі своїми порожніми, вигаслими баньками. Серце закалатало, я біг вулицею додому, перестрибуючи змій, не бачив нічого навколо, кажу, все було, як у комп'ютерній грі: дорога, змії, мої ноги, а все навкруги нагадувало декорації, будинки обабіч вулиці виглядали, немов це були просто темні фанерні плями, дерева були пласкими, нічого на цій картинці, крім мене й змій, не рухалося. Я добіг додому — зачинено. Дивно, але під вазонком на підвіконні ключа не було. Мені стало страшно, я вибив вікно і заліз у хату так. Пробіг у кімнату, стрибнув у ліжко і з головою накрився ковдрою. Але страх не минув, до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карбід», після закриття браузера.